Павло ЛУНГIН: Зараз усі говорять правильно, а чинять прямо протилежне

Син знаменитих батьків — Семена та Ліліани Лунгіних, Павло, як знаний казковий герой, не міг знайти себе понад 30 років. Уважно слухав і вбирав усе, що робилося батьками й їхнім прекрасним оточенням. Вчився, пописував сценарії, й лише близько тридцяти шести «вистрілив» фільмом «Таксі-блюз», який підкорив глядачів різного віку. З того часу із завидною регулярністю виходять його, настільки несхожі один на іншій і манерою і змістом, фільми.

У широкий прокат останній за часом фільм Павла Лунгіна «Цар» вийшов у листопаді. Пройшов потужно, успішно й дуже швидко опинився в ефірі російського Першого каналу, потрапивши таким чином у кожен дім. Як і сама стрічка, де є лише чорне й біле, завзяті суперечки про неї були полярними. А сам режисер-постановник уже не хотів говорити про «Царя», з головою занурившись у новий проект.

До речі, для багатьох критиків стало несподіванкою те, що на церемонії вручення національної (російської) премії в галузі кінематографії «Золотий орел», що недавно завершилася, стрічка «Цар», яка номінувалася у дев’яти номінаціях (!), не отримала жодної нагороди! Журі відзначило лише спец призом, посмертно, Олега Янковського (котрий помер у травні 2009 року) «За загальний внесок у російський кінематограф» за всі останні роботи актора, зокрема, у фільмах «Цар» і «Анна Кареніна».

У картині Лунгіна глядачі побачили середньовічну Московію без ретуші — жорстоку, немиту... У фільмі немає захоплення владою, і ця зухвалість режисера сьогодні дорого обходиться майстрові кінематографії, а в російській пресі ви не зустрінете позитивних рецензій на стрічку. Наша бесіда з Павлом Лунгіним порушує тему невільних людей сьогоднішнього світу, і про те, що потрібно вчитися на помилках минулого, аби не робити нових.

— Павле Семеновичу, багатьох пригнічує жорстокість у вашій картині.

— Так, він жорстокий, суворий, у ньому не так багато крові як такої, просто вона справжня. Дивитися навіть мені важко, але ми не можемо собі уявити реальну жорстокість тих страт і тортур. Є знаменита історія про опричника, страченого за те, що потрібно було від людини відрізувати по маленькому шматочку, а він «хапонув» дуже великий шматок, і жертва померла занадто рано. Образ Грозного, котрий починав детально диктувати в релігійному екстазі, кого як катувати, зрозуміти вкрай складно. Звичайно він — російський Нерон, художник, який дістав необмежену можливість робити все, що хоче.

— Ви закликаєте глядача «засудити» Івана Грозного?

— У мене є теорія, можливо, абсурдна, що Грозний розумом шаленим, жорстокістю своєю страшною, силою особистості неймовірною перешкодив російському Відродженню. Воно так і не з’явилося. Хоча Грозний безперечно був дуже талановитим: геніальний інженер-архітектор, який будував собор на Соловках. Вирощував виноград на осушених ним болотах. Створював автомати якісь, що пекли хліб, розливали квас. Добував залізо у ставках. А його цегельня працювала до першої половини ХХ століття.

А святого Філіпа, який мовчить, дуже складно зрозуміти. І коли з’явився Олег Янковський, я зрозумів, що його «в’язка» з Мамоновим і є розв’язання фільму. Янковський у своїй ролі приніс іншу ноту в картину. Його святість — майже нормальність людини в зрушеному набакир світі. Він порушує мовчання лише одного разу, коли викриває Грозного. І слова його сьогодні надзвичайно сучасні, хоча це канонічний текст, узятий у житіях святих.

— І що ж народ?

— Так, ми звикли лестити йому, але хоча б інколи потрібна, хай гірка, але — правда. Тиранічна влада жахлива, але, одночасно, зручна — ні моралі немає, ні хоч якихось там самообмежень. З людей знімається будь-яка відповідальність. Народ — величезний результат діяльності Івана Грозного, чия тінь і сьогодні висить над нами. Ми не рухаємося вперед, а, як «чортове колесо», крутимося на одному місці, оглядаючи простір. Чутно заклики — повернути Сталіна, зробити з Грозного святого. У наш небезпечний, дивний час, коли багато хто вимагає від влади жорсткості, жорстокості навіть, потрібно руйнувати ці міфи.

— Міфи про опозиціонерів у тому числі, адже Філіп і Грозний є такими?

— Це серйозна проблема для нас. Ми продовжуємо вирішувати питання, які весь цивілізований світ уже вирішив. Ось і стали ми нецікаві світові. Ми замкнулися на проблемах, які в загальносвітовому масштабі вже розв’язано: тверда влада і диктатура — безглузді. Ще безглуздіше сперечатися про це. Світ вирішує набагато складніші проблеми — людини, чоловіка, жінки, дитини, які виживають окремо. Ми ж, як і раніше, розмірковуємо, чи повинна влада вести громадянську війну зі своїм народом, чи ні. Об’єктивно свободи стало більше — щонайширший доступ до інформації, люди їздять за кордон. Свободи стало більше, а ми замкнулися в собі. Росія перестала брати на себе загальносвітові проблеми. Пригадаймо велику російську літературу, яка підкорила світ тим, що брала на себе весь вантаж загальносвітових проблем. А зараз ми самі вийшли з цієї духовної всесвітності й отримуємо від цього якесь дивне задоволення. У нас свій погляд, свої проблеми, своя демократія. А в такому суспільстві людина, зі своїми слабкостями та не можливостями, — нецікава.

— Якщо судити за «Підрядником», документальним багатосерійним фільмом, де йдеться про Ліліану Лунгіну, вашу матінку, покоління батьків було вільнішим, але й відповідальнішим?

— Їхня свобода була в незациклености на грошах і успіху. Дивно, але за часів жорсткої радянської цензури було дуже багато простору для особистого життя. Це інший наш феномен — свобода у в’язниці, свобода невільних людей. Колись Синявський говорив мені про найщасливіші роки свого життя — в таборах! Він мало не помер від хвороб і голоду, але там було відчуття особливого чоловічого братерства, чесних стосунків, позбавлених конкуренції. Він розпався, цей феномен російської інтелігенції. Зараз інтелігенція втратила свій смисл. У кращому разі інтелігенти стають інтелектуалами, у гіршому — навіть ними не стають. Адже сутність інтелігенції — в моральному протистоянні владі. А це практично втрачено, пішло, схоже, безповоротно.

— Як же ви взялися б охарактеризувати наш сьогоднішній світ?

— Несвобода вільних людей. Нас кудись женуть, ми біжимо. Одночасно дуже сильно конкуруємо один із одним. Дико жадаємо грошей і успіху. До остраху боїмося, що залишимося без стільця, як у відомій дитячій грі. Навряд чи це можна назвати вільним життям.

— І як же ви знаходите сенс у такому житті?

— Колись влітку у селі мама перекладала «Малюк і Карлсон». Тато-сценарист допомагав їй знаходити точні репліки для героїв. Вони дико веселилися, багато сміялися, читали мені уривки вголос. Я, такий же веснянкуватий і в міру вгодований, і сам був схожий на Карлсона. Може, й мої тодішні репліки ввійшли до книжки. Це був чудовий час дитинства. А чи є сенс у моєму сьогоднішньому житті? Як коли. Він з’являється й зникає. Намагаюся не робити людям зла. Живу творчими радощами й осяяннями. Сенс життя — зробити кіно, яке здивує й порадує.