«Пектораль»: спроба прогнозу

Так сталося, що декілька років поспiль я мала нагоду переглядати майже всі прем’єри київських театрів. Ледь не прохопилося «була змушена», а потім подумала, що такий вислів буде не зовсім тактовним і стосовно самого цього дивовижного явища, яким все-таки залишається для більшості театр, і стосовно власного відчуття цього явища. Так от, спочатку з’явилася певна розгубленість. Адже погодьтеся — понад п’ятдесят вистав за рік — це й справді нелегке випробування навіть для театрального фаната. Потім охопила якась пригніченість і водночас дедалі частіше поставало: «За що така кара?» (слава Богу, перегляд відбувався не за гроші). Нарешті, прийшла певна душевна рівновага — виявилося, що є спектаклі, які майже не викликають негативних емоцій. Навпаки, починаєш тихенько втішатися: сьогодні актори майже не «спотикалися» в тексті, а в цій виставі й переклад більш-менш пристойний, а в тій — навіть балет рухається в контексті з музикою.

Та годі. Звичайно, ці рядки дещо гіперболізовані. І кияни протягом останніх сезонів чимало щирих оплесків подарували прем’єрним виставам. Хочу, щоб їх ( тобто оплесків) було більше. І раджу ( якщо взагалі можна радити глядачеві) — підіть до Національної опери на виставу «Ромео і Джульєтта». Вперше за багато років вже під час перегляду в мене з’явилося відчуття суцільної гармонії. Забулося, що я насамперед прийшла слухати оперу (гадаю, читачі погодяться, що для більшості це дійство є набагато складнішим для сприйняття, аніж будь-яка драматична вистава). Зовсім не бентежила доволі стримана музика, що майже не викликала ніяких асоціативних емоцій в пiдсвiдомості (цей твір Шарля Гуно взагалі не так часто виставляється на світовій оперній сцені). Не було навіть присутності того внутрішнього «раціо», яке завжди все так жорстко розcтавляє по полицях і вперто нагадує про певну умовність драматичної дії в оперному дійстві. Цього разу все було навпаки. Композиційно дивовижно вибудувані, посилені музичною палітрою партії хору. Напрочуд тактовні (як того вимагає опера і, водночас, сміливо руйнуючи закони цього мистецтва) ліричні сцени побачень, кохання, розлуки головних героїв. На диво витончена, легка, трагічно завершена сценографія. Художник М. Левитська закрила від глядачевого ока всі бокові портали і куліси сцени, підкресливши безвихідь та відчай юності в такому прекрасному і водночас — безжалісно замкнутому в своєму просторі житті Верони. Хочеться невпинно повторювати це слово — «дивовижно». Але, нарешті, пора назвати ім’я головного автора цього дива — німецького режисера Міхаеля Гензеля. Вважаю, що завдяки саме цьому майстрові кияни мають змогу чи не вперше за останні декілька сезонів познайомитися з театральною постановочною культурою такого високого рівня. Професіоналізмом у повному розумінні цього слова, що опанувавши складними елементами цього монументального твору, являє по-справжньому щире захоплення від зустрічі з Театром.

Ясна річ, враження від минулого сезону не обмежується лише виставою на сцені Національної опери. Ще одним справжнім відкриттям у театральному просторі Києва стала для мене Русалонька Ірми Вітовської (виставу «Русалонька» за казкою Г. Х. Андерсена на сцені київського Молодого театру здійснив Є. Курман). Молода актриса, долаючи певні рифи, що інколи порушують сценічну дію, змушує щиро відгукуватися то на світле дитяче кохання її героїні, то на нестерпний біль, що його завдає їй жорстокий земний світ.

Така сама трагічна приреченість присутня й у виставі «Нехай одразу двох не любить», прем’єра якої відбулася цього року на сцені Театру драми і комедії (режисер М. Яремків, за п’єсою М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»). Напрочуд вишукане музичне оформлення вистави (О. Курій), побудоване на використанні автентичних елементів народного співу окремих регіонів України, у поєднанні зі знаково- символістською пластикою спектаклю — є, на мою думку, не тільки принципово новітнім дійством у творчому доробкові театрального колективу, а й змушує глядача по-новому збагнути класичні тексти та ситуації українського театру корифеїв.

Отже: «Ромео і Джул’єтта», «Русалонька», «Нехай одразу двох не любить«… Свідомо не ставлю крапку. Ідіть, дивіться, насолоджуйтеся, переживайте. І так хочеться, щоб хтось відчув і зрозумів те інтимно загадкове відчуття справжнього єднання зі світом Театру, що подарували мені три згадані вистави.

Наталія ВЛАДИМИРОВА

Лідирують Гоголь та Шекспір

Робити театральний прогноз — це майже те саме, що віщувати моду на наступний сезон. Віщуй не віщуй, а вона буде саме такою, якою її створить впливовий кутюр’є та побачать його численні шанувальники. Тому, в моді й надалі залишатимуться улюблені глядачем київські актори як то Олексій Богданович, Богдан Бенюк, Олексій Вертинський, Володимир Горянський, Поліна Лазова, Вікторія Спесивцева, Наталя Сумська, Анатолій Хостікоєв та інші. Більшість iз них зіграли в 2000 році по кілька прем’єрних вистав, причому як гідних їхнього таланту, так і ні. Але саме на ці спектаклі — «Пігмаліон» та «Мільйонерша», «Смерть Тарєлкіна» та «Гамлет» — найбільше ходитиме публіка.

Що ж стосується власне професіональних здобутків київських театрів у 2000 році, то їх, як завжди, замало. На жаль, не відбулося цього разу традиційного для Києва запеклого змагання між великими та маленькими театрами. Останні опинилися в ролі явних аутсайдерів, і практично нічого не змогли протиставити сценам-гігантам з їхніми технічними, акустичними та піротехнічними можливостями. А єдина спроба Андрія Жолдака, зроблена в «Ідіоті», розширити ігровий простір до меж «живого» міста й таким чином відібрати у театральних будівель монополію на театральність, завершилась банальним переглядом спектаклю у глядній залі.

Втім, безперечним досягненням минулого сезону став своєрідний бліц-турнір дорослих і дитячих театрів. Зокрема в справжньому дорослому театрі була поставлена справжня хороша вистава для дітей («Русалонька» в Молодому театрі), а в театрі, розрахованому переважно на дітей, було поставлено справжній дорослий спектакль («Вишневий сад» в Театрі маріонеток).

Але найочевиднішим мистецьким здобутком минулого року варто назвати репертуарну політику більшості театрів, відповідальний та не випадковий вибір п’єс, представлених на кону. Перші місця в переліку авторів, чиї твори зараз найактивніше ставлять в Києві, належать Миколі Гоголю та Вільяму Шекспіру. Другі та треті — залишаються українській та зарубіжній класиці загалом. А для змученого обставинами життя театру це вельми вагомо, він хоче читати разом із глядачем хороші та серйозні тексти.

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА