Перемога приватного над суспільним

Відповідно, дійство шат тривало на червоній доріжці: під вигуки фотографів і шанувальників на свої прем’єри пройшли Анджеліна Джолі (представляла позаконкурсну стрічку про війну в Боснії «Земля крові й меду»), Клайв Оуен, Ізабель Юппер.

А втім, з усіх відомих кінофорумів Берлінський найбільш далекий від пишних ритуалів, що супроводжують ті ж Канни чи Венецію: це фестиваль не так про кіно, як про зустрічі/зіткнення різних культур, цивілізацій, ідеологій.

Проте в основному конкурсі поки що переважають приватні історії. Так, сюжет німецької «Барбари (режисер — Крістіан Петцольд) багатий на політичний пафос: часи — пізня НДР, героїня — столична лікарака Барбара (Ніна Хосс), яка потрапила в опалу до комуністичної влади і живе в засланні в маленькому містечку; закохана в західного німця, працює в місцевій лікарні, відкидає залицяння інтелігентного головлікаря, що також у засланні, і має намір втекти на Захід. Петцольд замість політичної драми, що напрошується тут, каже про драму вибору за ситуації, коли вибору, здавалося б, немає — це конфлікт на всі часи незалежно від того, який час за вікном і який уряд при владі. Відзнято лаконічно, просто, точно, тримає увагу залу до останку. І хоча фінал цілком передбачуваний, фільм загалом вийшов достойний. У хіт-параді кіножурналу «Скрін» він веде перед з оцінкою 3,3 за 5-бальною шкалою, і, з великою ймовірністю, здобуде один з фестивальних призів.

Амбітна і невдала спроба зробити саме актуальний фільм — «Полонянка» філіппінця Брильянте Мендози, що 2009 року здобув приз за найкращу режисуру в Каннах за похмуру, шокуючу «Різанину». У стрічці, що її знято на основі реальних подій, Ізабель Юппер грає французьку соціальну робітницю, захоплену 2001 року разом з іншими заручниками, серед яких були й філіппінці, і західні місіонери, терористами з руху ісламізму «Абу Саяф». Заручники пробули в полоні понад рік, когось із них убили, когось викупили, зрештою війська звільнили тих небагатьох, що залишилися живими. Мендоза намагається вибудовувати режисуру й характери, але виходить прямолінійна, нестерпно затягнута реконструкція, в якій акторам, по суті, нема чого робити. Намагання внести в монотонне оповідання візуальну поетику зводяться нанівець абсолютно незграбними прийомами у вигляді намальованих на комп’ютері птахів, пожеж та змій. Гучні імена загалом не гарантують якості: так, заслужені італійські реалісти, брати Паоло і Вітторіо Тавіані, перетворили апріорі виграшний задум про ув’язнених, що розігрують трагедію Шекспіра «Юлій Цезар», на набір банальностей і парад акторського награшу («Цезар має померти»).

У «Повертаючись додому» (реж. Фредерік Відо, Франція) також йдеться про викрадення — суворий озлоблений маргінал (Реда Катеб може бути відомий глядачеві за нашумілим «Пророком») викрадає дівчинку, багато років тримає під замком, а потім так само несподівано відпускає на волю; на жаль, режисер передає куті меду із сентиментальністю і не опрацьовує цілу низку характерів. Мотивації викрадача так і залишаються незрозумілими, без чого весь його образ (а заразом і сюжет) — за незаперечного таланту Катеба — приречений на непереконливість.

Поки що паралельний конкурс «Панорама» справляє веселіше враження. Несподівано вдалою виявилася «Еллі», відзнята в Парижі польським режисером Малгошкою Шумовською. Три точки опори стрічки — три жіночі ролі: Жульєтт Бінош як Ганна, журналістка модного журналу «Ель», що пише статтю про дівчат за викликом, і об’єкти її дослідження — Шарлотта (Анаїс Демустьє) і Алісія (Іоанна Куліг). Всі три виконавиці є настільки органічними, надають своїм героїням такої багатогранності та глибини, що соціальний статус всіх трьох стає неважливим. Фільм вийшов і кумедний, і гіркий, і, попри велику кількість відвертих сцен, надзвичайно поетичний і щемливий. Шумовській вдалося знайти свіжий ракурс і для показу нещасливої сім’ї — завжди нещасливої по-своєму, і для дівчат, витіснених суспільством на далеке узбіччя збанкрутілої моралі.

Берлінале сильний документальними програмами, особливо фільмами про музикантів. У «Панорамі» показали двогодинну неігрову кінобіографію видатного музиканта рег і Бобі Марлі. Режисер «Марлі» — британець Кевін Макдональд, що 2006 року уславився політичною драмою «Останній король Шотландії».

Неігрова, втім, — не зовсім правильне визначення для цієї стрічки, оскільки екран з перших же кадрів заполоняють надзвичайно артистичні, запаморочливі як щодо зовнішнього вигляду, так і в поведінці персонажі. При цьому Макдональд дотримується цілком традиційної форми оповідної документалістики: послідовно показує місця народження, життя і смерті Боба Марлі, інтерв’ю з близькими, друзями й колегами чергуються з концертними номерами, хронікою, архівними фото, панорамними зйомки Ямайки. Форма звична, але робота колосальна. Макдональд знайшов рідкісні, якщо не сказати неоціненні кадри, відшукав людей, з якими, судячи з усього, біографи Марлі ніколи не розмовляли. Результат — масштабний портрет не лише видатного музиканта, а і його епохи.

Інший документальний фільм «Панорами», що запам’ятався, — «Революціонер мимоволі» — відзнятий навіть не кінематографістом, а звичайним туристом, учителем з Ірландії Шоном МакАлістером, що опинився в Ємені в самісінький розпал повстання проти президента Салеха, який правив країною понад 30 років (до речі, «арабська весна» — одна з важливих тем фестивалю). МакАлістер опинився там, куди не потрапив жоден журналіст, відзняв жорстокі стутички, кров і поховання; але фільм цікавий не лише унікальним матеріалом, а й тим, що вчитель відкрив у собі режисера, зумів розповісти історію свого героя — бізнесмена Каїса Аль-Каліси, який попервах ставився до революції негативно, але потім, під впливом побаченого й почутого, кардинально змінив свою думку — а без такої уваги до приватного життя усі революції приречені закінчуватися тиранією.

На жаль, усі три останні фільми — поза конкурсом. Залишається сподіватися, що до кінця тижня прорив відбудеться і в основному конкурсі.