Переможці й переможені

Організований посольствами різних країн, в яких спілкуються французькою мовою, а також Французьким культурним центром, фестиваль «Світ кіно» покликаний перш за все демонструвати переваги демократії, з усіма можливими наслідками, і дружби навіть тих народів, чия спільна історія не завжди була безхмарною. Тепер, наприклад, колишні колонії Франції вже у статусі незалежних держав. нарівні з нею представляють свій кінематограф на сеансах «Франкофонії», яка традиційно відбувається в кінотеатрі «Київ». Та обставина, що дружба й незалежність так званих країн третього світу від держав, що визначають економічний і політичний клімат на планеті, досить умовні, на подібних заходах не декларується. Але про це не складно здогадатися під час перегляду інших картин, наприклад французької «Welcome» (режисер Філіпп Ліоре).

Рідко яка програма сучасного європейського кіно обходиться без фільмів, темою яких є міграція на Захід знедолених громадян бідних країн. Болючій для європейців проблемі співіснування тих, хто побудував рай для себе, — білошкірих людей, та непрошених гостей зі світу «кольорових» людей присвячена також стрічка «Welcome». У ній не акцентується на темі расизму, але те, як горезвісна західна толерантність опиняється у протиріччі з бажанням захистити свій «будинок із слонової кісті» від тих, хто намагається пролізти в нього крізь будь-які щілини, тобто від емігрантів з Азії та Африки, показується досить безкомпромісно.

Щоб потрапити з маленького портового французького містечка до Туманного Альбіону, зневірені нелегали потай проникають у вантажні фури, в яких можна перетнути прикордонний контроль лише якщо вдягнути целофановий пакет на голову — митники перевіряють спеціальним приладом наявність під тентом вуглекислого газу, що зрадницьки видихає людина. 17-річний Білаль, біженець із Курдистану, не витримує таких тортур і всю компанію, що ховається у фурі, заарештовують. Тоді хлопець, який мріє про кар’єру футболіста в провідному англійському клубі, вирішує самостійно перепливти Ла-Манш, для чого ходить тренуватися в басейн. Його тренер, що болісно переживає розлучення з дружиною, проймається величезною симпатією до Білаля, оскільки той ставить на карту своє життя навіть не так заради футболу, як заради дівчини, сестри друга, яка із сім’єю з недавніх пір мешкає у Великій Британії. Тренер, як він сам розповідає про себе, аби повернути дружину, навіть не зважився в потрібний момент перейти вулицю, тоді як хлопчина готовий заради коханої 10 годин поспіль пливти в десятиградусній воді. Якби фільм закінчився хепі-ендом, то режисерові, який зумів показати всю неоднозначність проблеми мігрантів, ніхто не повірив би. Хлопчина гине, не допливши до омріяного берега всього 800 метрів, знову ж таки через дії британського патруля, який почав рятувати «людину за бортом». Сцена його загибелі, в якій добрі дядьки кидають із катера рятівний круг, тоді як плавець у гідрокостюмі гребе від них щосили, може бути символом спроб матеріально благополучного західного світу допомогти світу «принижених та ображених». Спочатку пограбувавши колонії за допомогою зброї і вселивши «тубільцям» презирство до традиційних цінностей і способу життя, колишні метрополії тепер кидають їм «рятівний круг» у вигляді спокус західної цивілізації — горезвісне західне споживацьке суспільство завдяки телебаченню та його головній передачі — рекламі — навчилося поневолювати інші народи без шабель, пороху і шибениць.

З приводу втраченого раю, створеного століттями традиційного життя, яке руйнується сьогодні навіть у консервативному ісламському світі, переймається Камла Абу Зекрі, режисер єгипетської стрічки «Один-нуль». Кілька історій із життя восьми персонажів, які не перетинаються аж до самого фіналу, зіллються в один потік, коли збірна Єгипту виграє в першості кубку Африки з рахунком «один-нуль». Глядач же, за ідеєю, має зрозуміти, що з таким, як мінімум, рахунком, він програв свої спокій та щастя (і по суті своє життя), коли став жителем сучасного мегаполісу. З фільму ми дізнаємося, що навіть у тому арабському світі, який славиться своєю прихильністю до споконвічних підвалин, чоловіки не шанують жінок, адже перестали бачити в них матір і дружину та використовують їх лише задля своїх егоїстичних цілей, на що жінки відповіли боротьбою за емансипацію. У результаті всі залишаться в програші. У виграші (втім, дуже сумнівному) залишилися лише ті, хто перетворив на прибутковий бізнес не лише футбол та інші спортивні ігри, а й усе наше життя. «Війна, страх, фінансова криза і сучасні технології зруйнували багато прекрасного в нашому житті, зацементувавши нас за ѓратами ненависті», — ділиться режисер своїми роздумами, які підштовхнули її на створення картини «Один-нуль».

Одним із найпомітніших фільмів нинішньої «Франкофонії» (власне, вона ним і відкрилася) став франко-румунський «Концерт» (режисер Раду Міхайлеану), який занурює глядача в реалії абсурдної пострадянської дійсності та не менш нелогічної, з погляду західного світосприйняття, радянської ментальності. Зі звичним для нас і диким для європейської свідомості абсурдом глядач стикається з перших кадрів картини — Андрій Філіппов, герой Олексія Гуськова, попри свою витончену інтелігентну зовнішність, працює прибиральником у Большому театрі. Прибираючись у кабінеті директора цього славетного закладу (директор, відповідно, має вигляд класичного жлоба з нових росіян), він прочитав лист-запрошення для оркестру головного музичного театру Росії до Парижа. З цієї миті герой втрачає спокій, оскільки затіває міжнародну аферу: з концертом до Франції має поїхати не нинішній оркестр Большого, а той, яким колись, у сумно відомі брежнєвські часи розвитого соціалізму диригував талановитий Філіппов. За відмову звільнити з оркестру євреїв він був звільнений, як і більшість музикантів, які з того часу заробляють хто чим. До кінця не розкриватимемо всі сюжетні перипетії фільму (можливо, він потрапить і в наш прокат), щоб не позбавляти інтриги глядача, який разом із колишнім п’яничкою, а нині диригентом, котрий відчув нову непереборну жагу до творчості, перейматиметься запитанням: зіграють у Парижі музиканти, які постраждали від радянської влади, концерт Чайковського чи ні? Скажемо лише, що в Парижі, куди Філіппов з оркестром все-таки потрапить (що ще не гарантує виступу, оскільки музиканти, потрапивши «за бугор», розбіглися хто куди), він зустрінеться з найбільш талановитою скрипачкою, яку зіграла Мелані Лоран, яка виявиться дочкою... Але тут знову приховано інтригу, без якої уся ця сумна комедія не буде привабливою для публіки.

А найсумніше в «Концерті» те, що в очах відомого румунського режисера навіть колишній партійний функціонер, який доклав руку до того, щоб поламати долі стількох талановитих музикантів (тепер він стає їхнім продюсером), має вигляд значно симпатичнішої людини, ніж сучасні хазяїни країни. Рахунок знову «один — нуль» не на користь народу, хоча його напередодні чергового ювілею Перемоги політики знову лукаво називатимуть переможцем.