Перетнемо «Екватор»

Підтримаємо вітчизняного виробника, підемо дивитися «Екватор» — грандіозне, як за київськими мірками, музичне дійство «бродвейського зразка… за ексклюзивною програмою лондонського шоу». Так без зайвої скромності обіцяють його творці. Хоч, здається, між Бродвеєм і Лондоном якийсь океан є. Але ж автори майже дотримують обіцянки. Принаймні при загальній бідності культури в Україні вистава насправді справляє яскраве враження. Якщо захочете відпочити, поахати, послухати зримі пісні, помилуватися напівоголеними красивими молодими тілами, позітхати про кохання, зворушитися прекрасними голосами, подихати сценічними димами — йдіть та дивіться «Екватор»!

На сценічному майданчику Київського театру Оперети отримав творче життя арт-проект продюсерського центру «Арт- проект» — мюзикл з двома відділеннями, авторами якого стали поважні метри театру й естради. П’єсу та вірші написав відомий поет-пісняр, лауреат міжнародних конкурсів Олександр Вратарьов. Музику — народний артист України, володар першої в історії України Великої «Золотої медалі» Всесвітньої організації інтелектуальної власності в Швейцарії, тобто перший інтелектуал нашої держави Олександр Злотник. Сценічну версію їхнього матеріалу, тобто режисуру здійснив лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України Віктор Шулаков, для якого це сота вистава, на афіші якої стоїть його ім’я.

І не думайте, що такі солідні майстри позбавлені легкості та нецікаві. Аж ніяк.

Їхні ритми пружинисті й енергійні, їхні мелодії шлягерні, на сцені тьма красивого молодого народу танцює дикунські, матроські та придворні танці, демонструє вищий клас циркового мистецтва в повітрі та на підлозі (у виставі бере участь талановита молодь із Київського коледжу естрадно-циркового мистецтва), чудові вокалісти показують таку майстерність і культуру співу, які не часто зустрічаються на сучасній естраді. Тобто дійство вдалося насправді захопливим, і незабутнім — останнє обіцяє листівка до вистави. І не помиляється.

І нехай усе це звучить російською мовою. Зате Миклухо- Маклай, славетний мандрівник, етнограф, гуманіст, захисник папуасів Нової Гвінеї, де і сьогодні існує географічне поняття Берег Маклая, — наш, з України. Про нього співають (у виставі тільки співають) приблизно так: «Он из казаков запорожских, которых Гоголь воспевал (щоб ви не сумнівалися. — Я.Б. ). Их удержать в узде непросто (і не намагайтеся. — Я.Б. ), характер тверже, чем металл. Во времена Екатерины они руками развели (?) — и на британский лад решили сменить фамилии свои (?!). Гибрид Макухи с Малахаем явил сей дивный феномен, теперь Миклуху і Маклая нам представляет джентльмен». Познайомилися? Отож, вважає поет, родич футболістів у майках із номером один, згадуючи, напевно, Мак-Дональдс, то це ж Шотландія. Добре, хоч унікально талановитий Денис Барканов (подейкують, Юрій Ковальчук не гірший), дедалі більше запитаний у Москві, ніж в Україні, грає на хорошому акторському рівні і співає абсолютно приголомшливо аж ніяк не Макуху і не Маклая, а закоханого в мрію дивака-романтика, великої з усіх поглядів людини, якій сюжет нав’язує кохання чотирьох жінок, а він, бунтар, любить бурю в південному морі, немовби в бурі є спокій.

Щоправда, жінки ці чудово співають, а дві з них ще й гарно танцюють при цьому (А. Макарчук — шинкарка Августа та С. Лобода — дикунка Мірана), а дві інші наділені невимовною красою (К. Конечна — обер- фрейліна Олена Павлівна) та звабним бюстом (Т. Ліберман — Маргарет, донька прем’єр-міністра з вульгарним відкритим звуком у милих губках). А ще Миклусі настирливо і дуже відверто пропонують себе дві дикарки-близнючки (Анна і Наталія Іванюк відмінно танцюють і співають), а також усе дівоче папуаське населення. А він, бачте, встояв, антрополог-авантюрист. Тільки Маргарет і поцілував. Але чим у них все закінчилося, не запитуйте, не знаю.

Ось чого не слід робити глядачеві на цій виставі, то це думати, стежити за сюжетом, намагатися зв’язати логічні шматки — розслабтеся і насолоджуйтеся музикою, комп’ютерно-запрограмованим світлом, ритмічно химерними і прекрасно виконаними танцями в постановці Андрія Єрьоміна (група А-6), вокально-акторськими даними молодих артистів (згадаємо ще й чарівного лиходія Отто Фінша — Т. Лучанко та практично всіх самовідданих виконавців), вишуканим аранжуванням Олега Шака, винахідливими декораціями Влада Одуденка, гарними костюмами Д. Мішенкової/К. Бобкової та прекрасною, заразливою молодіжною енергетикою вистави.

Бо сюжет проглядається ледь-ледь, особливо в другій частині. Добре, хоч чесно написали: «шлягерний мюзикл». Тобто шлягерні вокальні та танцювальні номери, які легко розпадаються на кліпи, просто зметані на живу нитку, лише б тільки купи трималися. Ну, і біс із ним, із сюжетом. Можливо, ви ще захочете дізнатися, то про що все це дійство? Не знаю, багато про що — слухайте тексти, самі зрозумієте. Ось, наприклад: «Умение предавать — серьезная наука, особенно, когда вы предаете друга», «Пересечем экватор — и спасены», або ще «Авантюра, авантюра, победителей не судят, победителей не судят, на щите и со щитом». Щоправда, мені здавалося, що «на щиті» несуть вбитого, тобто того, хто програв, а не переможця. (Пробачте, замислилася.) Тексти прості, як цвяхи, але забивають їх у вашу свідомість міцно. Не розберете — вам допоможе спеціально надрукований в програмці малий папуасько-російський словник. То ще й іноземну мову вивчите між іншим. Жарт. Вистава взагалі намагається всидіти відразу на двох стільцях — гумору і романтики. Іноді це вдається.

Ще раз кажу — не думайте. А то почнете замислюватися, чому місяць у виставі сходить і чому заходить. Що за однакові панночки в коротеньких спідничках ходять під ручку з російським імператором — великі княжни? А вони тут до чого? А прослідкувати закоханість Його Величності в обер- фрейліну можна тільки за лібрето, як і мотив відмови Маклая від цієї жінки. А дочка прем’єр-міністра, така благородна і неприступна, раптом танцює з матросами. А Голос Південних Морів, фігура абсолютно умовна, символічна (приголомшливої краси високе чоловіче сопрано Олександра Тищенка) раптом опиняється в руках конкретних розбійників, які роздирають його золоте вбрання як здобич. А… Стоп, так у вас набереться дуже багато запитань до режисера. А в нього ювілей. Він — художник, тобто творець, він так бачить, і все. Ось співають про кохання Миклухи і Маргарет. А потім йому слід поспівати одному, у нього внутрішній монолог такий. То режисер просто відводить його партнерку за лаштунки, а потім повертає доспівати те, що належить. І мізансцени в режисера прості і виразні — все у центрі та вздовж рампи, щоб ви не шукали очима героїв по всій сцені. То й що, що одноманітно, зате вашій увазі легше.

А цікаво, які режисерські завдання ставив постановник Маклаю, тобто артисту, коли виводив його, бідного, безсловесного і беззвучного, на самісінький центр, навіть спускав до залу на краєчок сцени, щоб він що? Бачу, виконавець явно про щось думає, чимось наповнений. Але режисерських підказок мені, глядачеві, практично немає, а артисту діяти не вдається, не дає йому режисер цієї лінії. Пригадую, працював колись у Києві відомий режисер. То він говорив актору: «Стій тут, як продовження!» Ось завдання! Спробуйте самі. Вдасться? Тут, схоже, артист стоїть, як спогад із продовженням. Або продовження зі спогадом.

Ще і ще раз кажу вам — розслабтеся, відпочивайте, насолоджуйтеся. Повірте, є чим. А якщо так уже не можете без філософії, ось вам головне:

Все мы в этом мире странники,
Все пришли и все уйдем.
Но у жизни есть избранники
На Голгофу и на трон.

А ви із яких? Ну, і слава Богу. Перетнемо екватор — і врятовані.