Перший український культуролог
Василь Горленко народився 14 січня 1853 року у с. Ярошівці, що на Чернігівщині, у славетному козацькому роді, відомому з ХVI ст. Його предки Дмитро, Лазар та Андрій Горленко носили полковницькі парначі, Дмитро Лазарович став на бік Мазепи, а після поразки під Полтавою разом із ним відкотився до Бендер, де брав активну участь в екзильному уряді Пилипа Орлика.
Навчався Василь Горленко спочатку в одній із полтавських гімназій, потім у престижному Ніжинському ліцеї князя Безбородька, а завершив освіту в паризькій Сорбонні. Проживаючи у Франції, працював у редакції газети «Фігаро», на шпальтах якої часто з’являлися його кореспонденції на актуальні політичні й культурні теми. У 1878 році ім’я Василя Горленка з’являється і в російській пресі. Журнал «Отечественные записки» друкує його грунтовне дослідження «Литературные дебюты Н.А.Некрасова».
Повернувшись в Україну, Василь Горленко робить спробу знайти якусь привабливу для себе службу, аби не просиджувати у якомусь департаменті чи дворянському зібранні. На щастя, матеріальні достатки (він отримав у спадщину 400 десятин землі) зробили його досить незалежним економічно. Починає захоплено вивчати історію України, етнографію та фольклор. «Невідомо, під чиїм і яким впливом В.П. (Горленко) зацікавився українською етнографією й літературою, і з 1882 року, коли було засновано «Киевскую старину», стає її діяльним співробітником і прихильником. «Не обмежуючись теоретичним, книжним ізученієм української народної словесності, В.П. зробив ряд етнографічних подорожей по Ліво- і Правобережній Україні...» — писав у некролозі Василя Горленка історик Дмитро Дорошенко («Україна» — 1907 — №5).
У 80-х роках ХIХ ст. Василь Горленко написав ряд досліджень, які побачили світ на сторінках «Киевской старины» Насамперед слід назвати його нариси «Бандурист Іван Крюковський», «Кобзарі та лірники», «Шевченко живописець та графік», «розпродажі у Вишневецькому замку» та ін.
Велику роль у світогляді молодого дослідника і журналіста відіграло знайомство з Миколою Костомаровим, який поглибив знання Василя Горленка про героїчну і небуденну історію України, зокрема козаччини, яка так захоплювала представника старовинного шляхетського роду, члени якого брали безпосередню участь у багатьох подіях ХVII-ХVIII ст. Разом із Миколою Костомаровим Василь Горленко зробив дві великі наукові подорожі по Україні і описав їх на сторінках свого улюбленого часопису «Киевская старина» (1886 р. №1).
Впродовж усього творчого життя Василь Горленко проявляв велику зацікавленість новітньою українською літературою: в орбіті його критичних студій були Котляревський, Шевченко, Панас Мирний, Манжура, Іван Карпенко-Карий, Панько Куліш, Ганна Барвінок... Він написав понад сто літературних оглядів та рецензій, які позначаються глибоким проникненням у тогочасний літературний і духовний процес в Україні. Значне місце у творчості Василя Горленка посідала пропаганда українського національного театру. Незважаючи на Емську та Валуєвську заборони сценічного українського слова, він багато пише про трупу Марка Кропивницького, підтримує її у своїх чисельних реценціях, закликає прихильно поставитися до українських акторів і прогресивних російських критиків. Це дозволило організувати виступи навіть у Петербурзі, де вистави за участю Марії Заньковецької подивився сам цар. І це якоюсь мірою пом’якшило репресії проти українського слова у 80-90-х роках ХIХ ст.
За життя Василь Горленко видав три невеликі за обсягом, але дуже змістовні книги: «Южнорусские очерки и портреты» (К.;1898), «Украинские были» (Спб., 1899) та «Отблески» (Спб., 1905), до яких увійшло майже 30 блискучих за змістом і стилем есе. На жаль, майже нічого з тієї спадщини сучасному читачеві невідоме. Гадаємо, на часі видати збірку його творів, хоча б чудові розвідки про українських художників ХVII — початку ХIХ ст., зокрема есе «Дмитро Левицький», яке ввійшло у книги «Русская живопись ХVIII в.» Сергія Дягілева і вважається багатьма дослідниками працею не Василя Горленка, а упорядника розкішного монографічного альбому.
Останні роки життя були нелегкими для одного з найвідоміших українських інтелектуалів кінця ХIХ — початку ХХ ст. Василя Горленка мучили сухоти і немила робота в петербурзькому «Новому времени», куди його загнала матеріальна скрута. Насолоду давала тільки копітка робота над книгою про Володимира Боровиковського, яку він так і не встиг завершити.
Василь Горленко та його творчість, на жаль, і до сьогодні залишається малознаними не тільки широкому загалу, але й дослідникам українського мистецтва. Єдину спробу повернути його творчу спадщину сучасному читачеві було зроблено в 1993 році репринтним виданням його книги «Южноруссике очерки и портреты».
