Погляд на кризу через пляшкове скло
Величезні черги до скляно-залізних павільйонів, дещо пiдлеслива усмішка приймальникові (коли все закінчиться, наче своєрідна помста, наче дуля в кишені — анекдоти про них, майже як про нових росіян), і — пізніше — свобода. Поважна хода, шелестіння опалого листя, в руках — порожня торбинка, в кишені — неждана п’ятірка. Неабиякі гроші...
Або що пам’ятаю я. Нас троє. Ми — студенти. Ми заходимо до пивнички, беремо п’ять пляшок пива, і ми спокійні і впевнені в собі, бо знаємо, що ще одна пляшка у нас є на здачі склотари. І, якщо буде крайня потреба, ще тридцять копійок можна нашкребти в кишенях...
Звичайно, раніше трава була зеленішою. І небо — блакитнішим. І хвилі — вищими... А що сьогодні? Сьогодні криза. Не перша, звичайно, і, дасть Бог, не остання. І наші діти розповідатимуть нашим онукам: «Та хіба це криза?» От я бачив кризу, порівняно з якою ця криза — просто стабілізація». Принаймні, їм буде про що згадувати.
Електронні ЗМІ вже більш як місяць переконують мене, що від фінансової кризи насамперед постраждали банки, біржі, брокери, менеджери, бухгалтери тощо. У Москві, кажуть, втратили роботу близько 400 тисяч чоловік. Отже, в Києві таких буде зо сто тисяч. Це вже серйозно. Це серйозніше, ніж «Фауст» Гете і «Три мушкетери» О.Дюма. Справді, люди оперували тисячами і мільйонами, отримували зарплати сотні і тисячі доларів — і раптом виявилися не при ділі. Економіка стоїть, акції не продаються, банки закриваються — люди залишаються без грошей.
Ще гірше інше. Мине кілька місяців — і закінчиться заначка в кілька тисяч зелених. Бо що таке три—п’ять тисяч доларів, наприклад? Тьху! Що тоді робитимуть брокери, ділери та інші менеджери?
Останнім часом жебраків у метро стало більше. Днями в одному вагоні налічив одразу трьох. Аналогічно, днями бачив двох інтелігентного вигляду бабусь на смітнику, що на подвір’ї. Не знаю, що вони збирали, але розмовляли (ви не повірите!) про О.Бальзака. Під враженням від цього прийшов додому, відкрив томик Бальзака — і закрив. Ну не люблю я його, що тепер діяти?
Але все це — не для брокерів. Їм необхідна реальна робота, що приносить доход. Тому мене серйозно стурбувала проблема порожніх пляшок, взяв диктофон і пішов у народ. Опитувати складальників, здавальників і приймальників порожньої скляної тари. Але розпочав я з вино-горілчаного відділу одного з магазинів на Подолі. І на моє запитання, чи стали менше пити у зв’язку з кризою, я почув анекдот: «Тато, у нас в країні криза. Отже ти тепер менше питимеш?» — «Ні, синку, це ти тепер менше їстимеш».
От вам і заначка в кілька тисяч доларів.
У процесі опитування приймальники відповідали майже все. Всі говорили майже те саме. Найповнішу розповідь я почув на Подолі від Сергія, з-за дивної споруди iз порожніх і повних ящиків. Молодий чоловік ностальгійно нагадував мені приймальників з мого дитинства. Він був упевнений в собі, трохи п’яний, говорив довго і з належною самоповагою. Тому його доповідь я тільки переповідаю.
Так, є постійні клієнти. Так, бомжі, алкаші і пенсіонери. Молодь здає рідко, очевидно, батьки посилають винести порожні пляшки з дому. Інколи здають випадкові люди десь по 5—10 пляшок, а так, здебільшого, по 20—30—50. Останні три тижні помітний спад. «Чи вигідно мені особисто?» (Тут вони гикнули.) Та ні, я на ставці. Пивні пляшки приймаємо по 8 копійок.
У цей момент з будинку навпроти вийшла жінка в світлому діловому костюмі, елегантних сірих лодочках і базарним голосом закричала: «Сергію! Ти знову на роботі п’єш?» — «Я?!!! Ну що ви, Варваро Вікторівно?» І мені тихо: «Ну йди, йди, бачиш, у мене робота».
Збиральники... З тих, хто відповів — майже всі пенсіонери. Може, тому, що особи, яких я класифікував як бомжів і алкашів, у відповідь на мої запитання починали дивитися неприязно і починали квапитися. Ну, Бог з ними. Інколи відмовлялися називати себе й відповідати i явні пенсіонери.
Ось, наприклад, чоловік років шістдесяти. Повний мішок пляшок несе на одному плечі. Машиніст електровоза зі стажем майже п’ятдесят років. На пенсії — два роки. Пляшки здає, бо не має чим розплачуватися за квартиру. На запитання, чи виручає його пляшковий бізнес, безнадійно махає рукою, хмурніє і взагалі йде геть. Кричу навздогін слова вибачення...
Зате Раїсі Юріївні упоратися з квартплатою в п’ятдесят гривень вдається. І навіть допомагати синові, який закінчив інститут культури, працює в Борисполі і не отримує півроку зарплату. У Києві роботи за спеціальністю немає і на таких умовах. Раїса Юріївна справу ставить на потік. Вона цілий день ходить по Подолу, збирає пляшки, а наступного ранку везе їх на «Оболонь», де здає по 11 копійок. «А чому це я цьому шахраєві свої гроші віддаватиму?» — каже вона про приймальника Сергія. Криза, звичайно, позначилася, але терпимо. Просто доводиться на годину-другу більше працювати.
«Ой, — каже її подруга, — Рая так працює, так працює... Цілий день збирає, збирає, я вранці виходжу сюди, а Рая вже тут». «Ви теж збираєте?» —запитую у жінки років сімдесяти в осінньому пальті, з якого подекуди стирчить вата, у вовняній хустці та з паличкою. «Та що ти, синку, я ж ледве ходжу. Так, трішки, щоб поїсти...»
А ось Марії Петрівні з Деміївки пенсії на оплату кімнати в комуналці вистачає, дітей у неї немає, а пляшки вона збирає, щоб підгодувати свого Барсика. І тут демонструє сумку, з якої стирчить всміхнена собача мордочка якоїсь елітної дворової породи. «Він дуже м’ясо любить. Я йому покладу гречаної кашки, він сяде біля миски і півгодини на мене дивиться, доки їсти почне». «Тож так, — запитую я, — ви його в сумці цілий день і носите?» — «Звичайно! От лише втік учора, я його півдня ловила». — «І багато ви за день збираєте?» — «Ні, зараз небагато, на рубль. А місяць тому — на п’ять збирала». — Каже Марія Петрівна гордо. Отак. Любити — це відповідати за тих, кого приручив.
Загалом, я дійшов доволі оптимістичного висновку. Якщо ви молоді, енергійні, честолюбні — для вас є робота з вільним графіком і оплатою від 300 гривень на місяць. Величина заробітку не обмежена.
Мене бентежать дві речі. Перша — це невідповідність між відомостями з винного відділу на Подолі (див. цитований вище анекдот) і твердженням Марії Петрівни про зниження її доходів уп’ятеро за останній місяць. Можливо, хтось уже почав запасатися порожніми пляшками?
Друга. Як це наші уряд і міські власті не зареєстрували Раїсу Юріївну і, особливо, Марію Петрівну як суб’єкт підприємницької діяльності і не обклали їх податком? Виставили ж під цим приводом музикантів з майдану Незалежності? Нелогічно і непослідовно.
І ще. Останніх два дні ловлю себе на тому, що гуляючи зі своєю собакою, зазираю під кущі та лавочки. За час прогулянки бачу пляшок приблизно на кілограм прекрасних, білих, ароматних кісточок. Навіть із залишками м’яса на них. А мій пес теж не любить гречаної каші.
№189 03.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
