Полюси Дніпродзержинська

На площу 250-річчя міста накладається хрест, на перетинні якого стоїть російський театр імені Лесі Українки (привіт Києву!). З одного боку католицький собор, з протилежного — православний храм. Перед театром вгруз у землю офіційний ідол сучасної України Тарас Шевченко, позаду злітає в небо радянський винищувач (москалі в космос полетіли — що, всі?).

Дива продовжуються в театрі. В неопалюваному приміщенні повно глядачів (на прем’єрах і рядових виставах), які щиро, відверто і точно реагують на сценічну дію. Сюди на перегляди приїздять французи, московські критики, київські театрознавці і сусіди з Дніпропетровська. Тут директорка носить прізвище президента Росії. Тут грають вистави погані і хороші (здобуто чимало театральних премій). Тут живе міжнародний театральний фестиваль «Класика сьогодні», навчає артистів студія при театрі, трупа складається з прекрасних унікальних професіоналів. Врешті, головний режисер театру, заслужений діяч мистецтв України Сергій Чулков запрошує талановитих режисерів-постановників, які пропонують різні моделі сценічного мистецтва. А це примушує акторів бути завжди напоготові, творити в цілком різних стилях і прийомах. От про це й мова.

Остання за часом прем’єра театру — «Овечка» Н. Птушкіної. Режисер Дмитро Лазорко створив нову версію цієї постановки, цілком відмінну від його попередньої вистави в Києві, в Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра («Ти, кого любить душа моя»). Біблійний сюжет про Іакова та Рахіль, кохання яких трагічно роз’єднала старша сестра Лія, Д. Лазорко на цей раз закінчує жорстоко і безжалісно — без любові перетворюється на зомбі з мертвою душею, на бліду примару юна Рахіль, помирає, досягши матеріальних прагнень, спустошений Іаков.

Текст п’єси Надії Птушкіної повен відвертих слововизначень фізіологічних станів, пов’язаних з плотською стороною кохання. І хоч актори промовляють їх наче вірш в прозі, наче «Пісню пісень» найвищого почуття, це шокує незвичних до подібних відвертостей провінційних глядачів, вихованих у країні «без сексу» (дехто йде в антракті). Хоч режисер і уникає тут відповідного пластичного візуального малюнку стосунків закоханих, який так красиво і цнотливо використав у київському варіанті. Він заміняє його символами, образами — скажімо, обсипанням коханої зерном (сім’ям), грою на флейті тощо. Можливо, режисер надто захопився вигадуванням цих образних знаків (екран, кіноплівка, дитячий велосипед): не всі вони ясно і вповні дешифруються уявою глядачів.

Так само чужорідним «флюсом» існує у виставі танцювальна група «ангелів». Яскраво виражені дівчата (згадаймо, що ангелі не мають статі) прекрасно рухаються, але практично не мають зв’язку з основними персонажами та конфліктом п’єси.

Якщо з образом Іакова (Юрій Маліков) поки що виникають деякі проблеми (цілком можлива річ в нервовому перенапруженні прем’єрного показу, ще й при «високих» гостях), то дві жіночі ролі є певним художнім відкриттям.

Молода Марина Юрченко (Рахіль) і раніше вразила значущістю особистості і тамованістю шалених пристрастей Долорес («Камінний господар» Лесі Українки), наївною безпосередністю і драматизмом собаки Сільвії («Сільвія» А. Герні). В ролі Рахілі вона особливо сильна в запамороченні коханням перед шлюбною ніччю в момент втрати коханого. А в стані «зомбі» вона страшна своєю духовною мертвістю.

Ганна Кавуненко (Лія) в попередніх ролях була просто симпатичною актрисою, а тут вона творить образ масштабний, філософськи насичений. Це сама мати- земля, сповнена жаги плодоносності, місії народжувати дітей і примножувати людство. Вона не шаленіє від кохання, вона сприймає його як функцію оранки, засівання й вирощування. Крупна за статурою, прекрасна зовні, малорухома в пластиці (на відміну від літаючої сестри) Лія-Кавуненко має свою правду, свою віру, і ще невідомо, чия правда сильніша.

В п’єсі Н. Птушкіної та виставі Д. Лазорка яскравіє думка, що без кохання людина жити не може. Вона або вмирає (Іаков), або божеволіє (Рахіль), або приречена на холодну самотність (Лія). А ще пульсує те, що гріх обману, присвоєння, неправедного вивищення (Іаков, як відомо, вкрав первородство у старшого брата Ісава) карає не тільки грішника, але й б’є по найдорожчих йому людях. «Мне отмщение и аз воздам», — вічна біблійна істина.

Інша п’єса тої ж Надії Птушкіної «Різдвяні мрії» іде в Дніпродзержинську під іншою назвою — «Поки вона вмирала, або Щастя вам» в постановці запрошеного режисера Сергія Калини.

Старше покоління акторської трупи театру — Людмила Бережна (Софія Іванівна), Людмила Михайличенко (Тетяна), Джемал Вадакарія (Ігор) — дивує унікальною, як на сьогодні, правдивістю і органічністю існування в образі. Простота і щирість їхнього спілкування робить глядачів мимовільними свідками звичайного, пізнаваного життя наших сусідів. Вони прекрасні, ці люди-диваки, інтелігенти «не від світу цього», що моляться на Діккенса.

І лише молода актриса Валентина Галенко зображає продавщицю овочевого магазину вульгарною пройдою, натискаючи на всі акторські важелі — крик, відкритий звук, широкі жести тощо. Це, на жаль, руйнує ансамбль, руйнує глядацьку віру в реальність сценічної казки. Хоч під кінець сюжету артистка помітно заспокоюється, тяжіючи до загального акторського стилю вистави.

А стиль цей хочеться визначити як ностальгійно- традиційний. Ніколи не згасне базова сила театру — реалістичне, майже безумовне відтворення правди людського духу на сцені. Недарма так гаряче сприймає цю виставу глядач, який неодноразово приходить її дивитися. Світла ілюзія щасливої казки, в яку театр заклинає нас повірити, не утруднюючи наш інтелект розшифровкою умовних знаків, є потребою звичайної людини, що існує в страшній казці сучасної дійсності.

Традиційно-реалістична вистава та авангардно-умовна постановка — мистецькі полюси дніпродзержинського театру сьогодні. Це як два крила у птаха — не буде польоту ні без традицій, ні без пошуку. Варто не тільки навіювати людям солодкий сон ілюзій, але й будити їхню думку і совість.

Польоту тобі, театр!