Портрет рідного кіно

Монографія називається «Своє/рідне кіно Леоніда Бикова» — це спільний проект редакції журналу «Кіно-Театр» і видавництва «Задруга». Рідне кіно у кожного своє — не підвладне критиці, воно є сферою глибоко індивідуального, навіть інтимного сприйняття, що викликає нас на тактильний контакт. Віднайти цей імпульс спроможний далеко не кожен, хто заміряється на творення кіно, позаяк це потребує більшого, ніж ідеалізований хист геніального бачення.

Таким рідкісним даром володів Леонід Биков — актор і режисер, який залишається безсумнівним уособленням «рідного кіно» для кількох поколінь кіноаудиторії на всьому просторі колишнього СРСР. Його екранні образи, — серед яких Максим Перепелиця і комісар Титаренко, мабуть, найбільш хрестоматійні для широкого кола глядачів, — наснажують не проминути кожної, бодай фрагментарної ролі Леоніда Бикова, навіть коли вона виглядає єдиним надбанням фільму. Попри свою популярність, Леонід Биков залишається terra incognita для кінознавства: його творчі методи надто безпосередні, щоб заохотити спеціалістів замислюватись над ними, воднораз вони змушують зачіпати «незручні» для аналітиків морально-духовний та етичний аспекти. Тому, основна частина покликань на доробок Леоніда Бикова донині користає готовими й зручними «істинами», виробленими ще радянською кінокритикою, яка, підносячи успіхи митця у кіно на військову тематику, паралельно плекала поблажливе ставлення до Бикова-комедіографа.

Інертність сучасних дослідників особливо впадає в око, коли йдеться про біографію митця, що рясніє безліччю прогалин і за кількістю достовірних відомостей ледве вкладається у стислий формат енциклопедичної статті — брак інформації сприяє розростанню спекуляцій та домислів, які роблять життєпис Бикова привабливим об’єктом «жовтої» мас-медійної белетристики. Протидіяти цій актуальній нині тенденції можливо засобами всестороннього — фактографічно-документального, теоретико-аналітичного вивчення творчості актора і режисера.

Нова монографія Лариси Брюховецької належить до перших спроб комплексно розглянути цю проблему. Як і в попередніх своїх розвідках: про Леоніда Осику (1999 р.), Івана Миколайчука (2004 р.), Юрія Іллєнка (2006 р.), вона вкотре повертає нас до рідного кіно, дозволяючи побачити його через призму особистості — особистості близької, але на диво малознаної. Цим авторка також взяла на себе обов’язок, поки-що слабко проявлений сучасним вітчизняним кінознавством, — створювати портрет українського кіно у його, бодай, магістральних проявах і постатях, не забуваючи при цьому як про вузьке коло фахівців, так і про значно ширшу категорію зацікавленого читача. Тому, сама поява на книжкових полицях такого рідкісного для нашого часу видання викликає закономірний інтерес.

Говорячи предметніше, до його основних здобутків насамперед варто зарахувати відкриття нових фактів із життя Леоніда Бикова, які автор віднайшла у фондах Державного музею-архіву літератури й мистецтва, Музею Національної кіностудії ім. О. Довженка, Київського музею театру, музики й кіно, Центральному державному архіві кіно-фото-фонодокументів ім. Пшеничного, в Музеї історії міста Краматорська, а також записала зі спогадів харківських та київських колег і друзів актора. Їх оприлюднення якісно доповнює вже відоме в біографії Леоніда Федоровича та спростовує «перекази», навіювані останнім часом у ЗМІ.

Книга вирізняється і в тій частині, де йдеться про творчість Леоніда Бикова, що, як правило, оцінена у зв’язку із воєнно-патріотичною темою радянського кінематографа. Натомість, Лариса Брюховецька змістила акценти і сфокусувалася на тих аспектах, з яких вибудовується акторський і режисерський феномен її героя, відтак вона розширила межі мистецтвознавчого аналізу, завдяки чому змогла представити його у більш багатогранному амплуа. Цим, власне, й розпочинається книга — перші три частини: «До питання про природу актора» — «Країна інтенсивного кіно» — «Ars longa, vita brevis», поступово виводять феномен Бикова із мотивацій, пов’язаних із акторською професією, далі — із часом, у якому довелося працювати та, зрештою — із творчим кредо. Примітно, що тут авторка одна з небагатьох, хто намагається розкрити в обдаруванні Леоніда Бикова риси національного характеру, в тому числі, коли розглядає його в контексті традицій українського театру. У тексті також бачимо ряд інтерпретацій творчості Бикова, серед яких привертає увагу трактування дилогії «У бій ідуть тільки «старики» й «Ати-бати, йшли солдати», що знаходиться у контексті питань християнської віри та релігії. Біографічні розділи висвітлюють маловідомі сторінки життя Леоніда Бикова до його появи на кіноекрані: родовід та дитячі роки у Краматорську і харківський період, із яким пов’язані навчання у театральному інституті та перші кроки на професійній сцені місцевого театру. Основну ж частину монографії складають матеріали, присвячені діяльності Леоніда Федоровича в кіно, подані в хронологічній послідовності, вони водночас структуровані за тематикою акторських робіт та режисерського доробку — як здійснених, так і нереалізованих задумів. Щодо останніх, книга оперує унікальним матеріалом — уривками зі сценарію до фільму «Прибулець» — останнього, над яким працював Биков. Завершальними є розділи зі статтями, виступами, листами Бикова та додатками у вигляді біографічної довідки з переліком його театральних ролей, фільмографії і списком джерел. Книга не переобтяжена специфічною термінологією, завдяки чому є доступною для сприйняття, однак вибагливий читач може закинути їй деяку емпіричність викладу. Насправді, коли йдеться про Леоніда Биков, цього важко уникнути — його феномен має надто своєрідну матерію, яка важко піддається виміру категоріями раціонального осмислення. Представлена монографія також не претендує на всеосяжність, проте в більшості питань вона розкриває замкнений простір, штучно створений навколо імені Леоніда Федоровича Бикова.