Повелитель зерен

— Славка, з чого це ти зробив? — ахнув Дем’янишин, коли вперше проник в «майстерню» художника.

— Подивись...

За короткою відповіддю прийшли довгі години неспокою.

— Мене це так заділо: він вміє, а я — ні, — скаже одного погожого осіннього дня кореспонденту нашої газети вже відомий подільський «повелитель зерен» Анатолій Дем’янишин.

Але це буде через 30 років.

Тоді ж, розпалений побаченим, він як міг намалював свого Леніна і почав викладати зерно. В хід йшло все, що привозили на ХПП колгоспів — пшениця, жито, ячмінь. Збіжжя, в якому пізнавався вождь всіх часів і народів, автор нищив. Того шедевра, окрім дружини, ніхто не побачив. Славко підбадьорив: «Ти викладай квітки — наб’єш руку, навчишся підбирати кольори». Після квіток знову був портрет Леніна. На цей раз дебют відбувся. Славко дав добро, сказав: «Сойдет». Першу вдалу роботу, хоч її вже й погризли миші, Анатолій Дем’янишин досі зберігає. Про долю наступних портретів Леніна і його соратників, які художнику невдовзі після дебюту почали замовляти з райкому та обкому партії, відомо мало. Частина з них поїхала за кордон.

ЗАВДАННЯ КДБ

Роботи Дем’янишина місцева влада дарувала як сувеніри гостям із закордону. А також брала з собою, коли їхала до побратимів в країни соцтабору. Одними із перших таких подарунків були портрети Дзержинського та Індіри Ганді. Група вінницьких міліціонерів збиралась на дружню соціалістичну Кубу обмінятись з колегами досвідом. А щоб не їхати з порожніми руками, міліціонеру Дем’янишину шеф поставив завдання: викласти зерном портрет «залізного Фелікса». Здібності свого підлеглого начальник районної міліції відкрив для себе, коли Дем’янишин виклав зерном Леніна і Маркса обов’язкового для тоді червоного куточка. Це донеслось до першого секретаря райкому, а потім і обкому. Про міліціонера Дем’янишина з села Бджільна Теплицького району тоді написали всі вінницькі газети. Так партійні боси відкрили для себе місце, де можна дістати оригінальний сувенір. За кожну роботу платили 200 радянських рублів. Будь-яке замовлення сільський митець виконував протягом 2-3 тижнів. Тепер над такою ж за розміром роботою він сидить не менше місяця.

— Я вже на пенсії з 89-го року. Часу більше, а от очі вже не ті, — пояснює Анатолій Костянтинович.

Але приймає всі замовлення, не відмовляє нікому: «Раз людина прийшла, просить... Треба — значить треба».

Так само Дем’янишин відповів свого часу посланцям з КДБ, коли ті прийшли сказати, що йому випала почесна робота — викласти зерном портрет першого секретаря компартії Алжиру Шарля Бенджадіта.

— Мені привезли його фотографію, — пригадує художник, — і сказали, що портрет замовляє Козер. А він був першим секретарем компартії нашої області.

Козера послали в Алжир радником, і він захотів, «піднести» керівнику країни його портрет із зерна. Козер зв’язався з КДБ і вислав фото Шарля Бенджадіта. «Кедебісти» привезли картку Дем’янишину, а коли він виконав замовлення, довго звіряли портрет із фотографією. Нарешті, роботу схвалили і відправили в Алжир.

Анатолію Дем’янишину випадало творити образи не лише керівників чужих країн, а й своєї. Одного разу йому замовили портрет Брежнєва.

— Мій син тоді якраз школу закінчив, — розповідає Анатолій Костянтинович. — Приїжджає до мене аж зі Львова замректора Політехнічного інституту. Каже: «Треба зробити портрет Брежнєва. Зробиш — обіцяю, що твій син буде в нас вчитися». Ну, я почав робити. Зробив Брежнєва з орденами. Розміри вимірював до міліметра.

Генсеку так сподобався цей образ, що він удостоїв міністра освіти, який дарував цей портрет, 40-хвилинної розмови.

— Все це мені переповів замовник — замректора Львівського політеху, коли приїхав, щоб виконати свою обіцянку. Але мій син не захотів там вчитися. Я, каже, піду лікарем.

Він справді став лікарем. Закінчив військову медичну академію. Окрім хвороб, йому, як і батькові, піддається зерно. Але ремесло Дем’янишина-старшого охочіше переймає онучка.

КОЛЬОРОВИЙ ПРОСТІР

Як колись Леніна, тепер замовляють матір Божу і Тараса Шевченка. З приходом їхньої популярності Дем’янишин виклав із зерна для себе і Марію, і Шевченка, але ці роботи вдома довго не затримались.

— Хай, думаю, буде в хаті Матір Божа, — каже Анатолій Костянтинович. — Щось залишиться в родині. Я ж не вічний. Тільки зробив — приїхали з Вінниці. Побачили: «Давай! Треба завезти якомусь там міністру». Віддав. На Марію завжди великий попит. Беруть на дні народження районні керівники. А то обласним кудись треба завезти подарунок.

Якось Анатолій Дем’янишин виклав Шевченка у відомій смушевій шапці. Дружина Анастасія спеціально вишила рушник. Забрали в місцеву школу разом із рушником.

Зараз Анатолій Костянтинович сподівається зробити для сільської церкви, яку незабаром будуватимуть, велику зовнішню ікону Матері Божої.

— Це буде ікона розміром не менше півтора на два метри, — мріє художник. — Хочу її викласти на стіні над входом у церкву. Зерно тут не підійде — не витримає дощів і морозів. А треба, щоб стояло на віки. Тому буду її робити з кольорового скла.

Щоб розпочати цю роботу, Дем’янишину бракує 1000 гривень для купівлі витратних матеріалів. Тому поки що він продовжує працювати із зерном.

— Не можу вже без цього, — розповідає художник. — Як годину-дві не постою над зерном, то чогось мені не вистачає. Спочатку малюю олівцем, а потім по зернині, навіть якщо це мак, викладаю деталі малюнка. Кожну зернину приклеюю, а коли все готове, кілька разів покриваю лаком.

Всі свої картини Анатолій Костянтинович робить навстоячки, низько зігнувшись над зерниною, ніби розмовляє з кожною.

— Кожна зернина особлива, — пояснює майстер. — Де яку побачу — збираю. У диких трав насіння особливих кольорів. Деякі навіть і по лісосмугах шукаю. А то на базарі буває побачу крупи з відтінками — купую. От серед білого рису можна відібрати рожевий. А звичайне просо я посортував аж на 6 кольорів...

Побачити особливе у звичайному. Можливо, із цього і починається талант.