Повергнуті ключкою
Дивні події спостерігаються останнім часом в українському кінопрокаті: чи то революція продовжується, перейшовши на екрани, чи то, як кажуть у народі, «щось у лiсi здохло». Але інших, більш раціональних пояснень, знайти важко; так само важко повірити, що наші доморощені «дистриб’ютори» раптом почали розуміти, що годувати публіку невигадливими голівудськими фільмами-одноденками не завжди добре та шанобливо по відношенню хоча б до тієї самої публіки.
Адже як раніше було: десь проходять фестивалі, на них якимось картинам — європейським, азіатським, іноді й американським — вручаються призи, преса надривається від захоплення, весь світ шумить — ах, який геніальний твір створив режисер імярек! І все б добре, та лише ці радощі чомусь — не про нас, українських глядачів. Нехай фільм чи імярек хоч увесь обвішаний золотими пальмовими гілками, левами та ведмедями, — ну не указ для наших прокатників усякі там Канни з Венеціями! От якийсь «Термінатор» №148, убогі «Люди Ікс» чи бездарний «Олександр» — це інша справа. Оскільки комерційне — сказано — блокбастер, — споживайте і не капризуйте.
Але останнім часом, повторюся, відбувається щось дивне. Ще минулого року несподівано на кількох екранах з’явився «Догвілль» Ларса фон Трієра. Зараз у центральних кінотеатрах по два-три тижні показували вишуканого й незвичайного «Слона» незалежного американця Гаса Ван Сента. І, нарешті, тенденція досягла небачених змін — у київському «Одеса-кіно» та у «Батерфляй де Люкс», трохи пізніше — і по всій Україні стартує показ останнього фільму корейського режисера Кім Кі Дука «Пустий будинок» (він же «Ключка №3», або «3 Iron»).
Кім Кі Дук — ім’я, безсумнівно, культове. Однак, насамперед — для синефільского співтовариства. Саме завсідники фестивалів та клубних показів його і люблять, і відкидають з рівною пристрастю. Широкій публіці його ім’я, швидше за все, нічого не скаже. Тим часом саме він відкрив для Заходу кіно Південної Кореї — глибоко оригінальне, несхоже ні на сусідів-японців та китайців, ні, тим більше, на європейців. Першою сенсацією, яка шокувала Венеціанський фестиваль у 2000 році, став його фільм «Острів» — майже безсловесна драма, так само зачаровано красива, як і сповнена витонченою жорстокістю. Епізоди з плоттю, яку крають риболовецькими гачками, врізалися в пам’ять навіть найбільш товстошкірим кінокритикам. Із того моменту практично кожен новий фільм Кім Кі Дука привертав увагу більш-менш професійної публіки. Однак журі найпрестижніших фестивалів ігнорувало впертого корейського самородка, поки, нарешті, під його натиском не здалася Венеція, яка присудила «Пустому дому» у 2003 році Срібного лева за кращу режисуру. Причому, що цікаво, сам фільм потрапив у конкурс в останню хвилину, під завісу фестивалю, можна сказати, явочним порядком.
Такий прорив до визнання можна пояснити тим, що Кім Кі Дук дещо «оєвропеївся», не забувши, втім, і про коріння. У «Пустому домі» мотив насильства помітно приглушений. А роль горезвісних гачків грають тепер... м’ячики для гольфа. Виявляється, будучи запущеною умілою рукою і в належному напрямку, така кулька може завдати не меншої втрати, ніж найзвірячіші снасті. Решта — дуже знайоме, типове кімкідуківське. Таємничий герой, красень і маргінал Тає-сук (Лі Синь-Йон), не в ладах із законом. Героїня — нещасна, прагнуча любові Сунь Хуа (Чже Хі). Злий соціум, втілений у самовдоволеному чоловікові героїні та його друзях-поліцейських. Відмова від діалогів — більша частина фільму проходить у повному мовчанні, що переривається лише недоречними репліками представників соціуму. Останній прагне розбити пару, позбавити героя свободи. Але герой усіх обводить навколо пальця, бо перетворюється на пластичного й спритного привида. Судячи з усього, остання третина фільму, схожа на тривалий етюд у дусі Марселя Марсо, і зачарувала венеціанське журі. Крім того, це, схоже, одна з небагатьох картин Кім Кі Дука, яка не кровоточить від страждань і з повним хеппі-ендом — користуючись своїми набутими здібностями, герой може тепер приходити до коханої у будь-який час, у будь-яке місце, та й взагалі не покидати її.
А щодо «Айрона №3», то це різновид ключки для гри в гольф. Герої використовують її за призначенням, — щоби бити по м’ячиках, на відміну від самих м’ячиків. Хоча, напевно, ключкою було б колошматити ворогів набагато зручніше. Та й говорити іноді теж не зашкодило б — бо прагнення будь-що зберегти багатозначну мовчазність здається в окремі моменти просто смішним і надуманим. Гаразд, недоказане можна висловити й жестом, тим більше, що Лі Синь-Йон — актор справді дуже точний пластично. Але йому нічого «сказати» навіть таким чином, окрім як продемонструвати свою спритність, і нічого більше.
І це природжена проблема, звичайно, не актора, а самого Кім Кі Дука. Навчившись прекрасно показувати фізіологічні аспекти, складати з людського тіла витіюваті, моторошні, іноді й виморочні образи, він на тому й зупинився. Не пішов далі, за межі рефлексів і реакцій. Ніяк не може визнати, що людина — істота досить складна і може божеволіти не лише від болю, бажання чи пристрасті, але й із більш витончених причин. Та й божевілля не завжди обов’язкове…
Втім, ці питання риторичні. Режисер знімає, як уміє. Виходить часом красиво, і вже принаймні не схоже на те, що зазвичай показують по ТБ або в «Кінопалаці». Так що подивитися варто — можливо, хтось із глядачів і буде повергнутий залізною ключкою Кім Кі Дука. Та й порівняти буде з чим — адже вже на підході абсолютно жорстокий і по-справжньому скандальний «Олд Бой» ще одного некерованого корейця на ім’я Чхан-Ук Пак. Прозріння прокатників розвивається загрозливими темпами…
