Повернення до іншої країни

За великим рахунком, у нинiшнiй ситуації Дні культури України в Мінську, які були заплановані на 22—29 листопада, здавалися заходом явно невчасним. Але ж програму готували ще з травня, і в них брали участь представники двох країн, сотні діячів культури та мистецтва. Тому «Україна мистецька», компанія, яка відповідає за організаційну сторону «днів», ухвалила рішення все ж познайомити білоруську публіку з нашими талантами та майстрами. По суті, наша делегація стала культурним десантом, який представляв українське мистецтво. Всі артисти, співаки та музиканти чудово виступали. Їх добре приймала публіка. Але саме в Білорусі ми фактично опинилися в інформаційній блокаді. Місцеві ЗМІ інформацію з Києва подавали дозовано. Проблематичним виявилося повернутися до нашої столиці достроково. У касах квитків не продавали. Велика подяка українським дипломатам, які допомогли нам придбати квитки за бронею. Хоча поїзд «Мінськ — Київ» був майже напівпорожній.

Як живуть сьогодні білоруси, що їх хвилює, як поставилися до Днів культури та подій в Україні — в цьому репортажі.

ВІД’ЇЗД

Удень 21 листопада кожен член нашої делегації, виконавши свій громадянський обов’язок і проголосувавши, вирушив на вокзал, щоб їхати до Мінська. Кілька довгих місяців тривала підготовка, щоб провести Дні культури України в Білорусі. Хоча, зiзнатися, виїжджати з Києва в розпал політичних президентських баталій другого туру виборів дуже не хотілося. Очевидно, тому в поїзді всі наші розмови були переважно про голосування: хто і за кого віддав свій голос, ми висловлювали прогнози — як довго рахуватиме ЦВК, щоб оголосити результати, хто переможе…

Поки їхали територією України, дзвонили з мобільних телефонів рідним і друзям, цікавлячись гарячими новинами, але щойно перетнули кордон, дзвінки припинилися (там не беруть сигнал наші мобільні). Забігаючи вперед, скажу, що інформаційний голод ми відчуватимемо протягом усіх днів перебування в Мінську. Білорусь живе в своєму неквапливому вимірі часу: поспішайте повільно. У готелі, перш ніж поселити та видати ключі від номерів, нас примусили заповнити в трьох (!) примірниках анкети. Причому чергова так і не змогла до пуття пояснити, нащо та кому це потрібне.

Переступивши поріг номера, вмикаю телевізор, щоб зрозуміти: чим живе країна, чого чекають білоруси від гастролей українських артистів, як коментують наші вибори? Дізнаюся про «небувалий» урожай, слухаю, як голова держави Олександр Лукашенко розкритикував усіх і вся, як має намір скоротити контакти білорусів із закордоном та про те, що два дні тому на 20% в них подорожчав проїзд у транспорті, зростають ціни на всі товари, продукти та комунальні послуги. Ловлю себе на думці, а як же врожай? Якщо він такий хороший, то чому все дорожчає? Але тут скоромовкою повідомляють, що в Києві відбувся другий тур виборів. Клацаю пультом далі і раптом картинка СNN — у Києві люди виходять на майдан Незалежності. Щоб дізнатися докладніше про події в нашій столиці, накручую диск телефону, але міжнародний зв’язок дає збої і додзвонитися до Києва проблематично. Розпаковувати речі не хочеться. Нащо ми тут? Кому потрібні ці Дні культури? Тривога: як там удома, в Києві? Інформаційний голод вдається вгамувати лише в Посольстві України в Білорусі. Дипломати розповідають новини. Роздають план заходів: протокольні зустрічі (на рівні заступників міністрів наших країн. Лукашенко на жодному нашому заході особисто не з’являвся. На концерті-відкритті зачитали телеграми від українського та білоруського президентів. — Т. П. ), виставки, концерти, гастролі Театру ім. І. Франка, кінопокази в рамках Міжнародного фестивалю «Листопад», презентації й інші заходи. Нам пояснюють, що дати відбій «дням» уже не можна — отже, треба їх провести, але обіцяють, що за першої нагоди допоможуть повернутися додому.

ЯК НАМ СЕРВЕТКИ МІНЯЛИ

Дорогою до Мінської дитячої бібліотеки, якій передали в подарунок українські книжки, розглядаємо околиці білоруської столиці. Звертаємо увагу, що в місті мало іноземної реклами. А на багатьох вулицях триває заміна змісту білбордів на соціальні заклики. Наприклад, усміхнений міліціонер поряд із селянкою й запевнення: «Завжди поряд». Виявляється, днями, як пише «Білоруська газета», проїжджаючи проспектом Машерова, президент О. Лукашенко зробив зауваження меру Мінська Михайлу Павлову: «Не повинні «висіти» француженки із замурзаними обличчями (це про рекламу годинників «Omega» з обличчям Сінді Кроуффорд. — Т. П. ) на кожному перехресті. Навіть там, де президент їздить, понавішували казна-чого! Своїх сфотографуйте, і хай рекламують годинники нашого підприємства. І починайте це вже завтра робити». Слова батьки є законом — і почався демонтаж. Як написала «Білоруська газета»: «Тонкий діалектик, що звик вирішувати економічні питання в контексті соціальних, соціальні — в контексті кримінальних, а кримінальні — в контексті кадрових, глава держави підійшов до (рекламної) теми комплексно»...

Книжки передали, діти потанцювали і поспівали, ми поаплодували та побігли на наступну акцію — відкриття художньої виставки «Мистецтво України», потім презентація книжки «Шевченкова дорога в Білорусь», а ввечері концерт Хору ім. Г. Верьовки. Наших артистів дуже тепло приймали. Попри мінімум реклами (кілька плакатів-розтяжок і бліц-інтерв’ю з режисерами й артистами по місцевому ТБ напередодні виступів), у залах однаково були аншлаги. Міністерство культури Білорусі частину квитків передало трудовим колективам провідних мінських підприємств і заводів. Добре попрацювала й наша діаспора. Українців у Білорусі понад 237 тис. осіб (третя за величиною діаспора після росіян та поляків). У перервах між заходами намагаємося дізнатися новини з Києва. Водій рафіка, який нас обслуговував, став не лише гідом по Мінську, а й головним політінформатором. Він намагався ловити на різних FM-станціях новини і повідомляв, що ж, власне, відбувається в Києві. Ми раділи навіть мізерній інформації. Досить однобоко розповідали про українські події й російські ЗМІ. Лише пізно вночі чи рано-вранці вдавалося додзвонитися до Києва. Спочатку новини про вибори, а потім уже говорили про домашні справи. За сніданком кожен із членів нашої делегації розповідав про те, що вдалося дізнатися. Примітно, що в ресторані, в якому ми харчувалися, серветки були помаранчевими. У залі встановлено телевізор. І ось ми побачили «картинку» Майдану та попросили зробити гучніший звук. Почувши новини, що після оголошення результатів ЦВК у центрі Києва зібралися тисячі людей, багато хто, не змовляючись, почав махати помаранчевими серветками. Перелякані офіціанти дивилися на нас із здивуванням. А на обід, і аж до від’їзду, серветки замінили на зелені...

ХТО БІЛЬШИЙ ПАТРІОТ?

На гала-концерті в Палаці Республіки з помаранчевими стрічками в петельках виступали солісти Опери та музиканти. Причому бантиками прикрашали навіть вечірні сукні та смокінги. За лаштунками після виступу вони запитували: «Глядачі бачили наші стрічки? Хай ми сьогодні не в Києві, але в душі ми разом із тими, хто сьогодні на майдані Незалежності». Фактично мало не зірвалися гастролі Театру ім. І. Франка в Мінську. Не приїхали до білоруської столиці провідні актори трупи — Богдан Бенюк і Анатолій Хостікоєв, і замість вистави «Швейк» довелося фраківцям удруге показувати «За двома зайцями». У кулуарах побутували чутки про розкол трупи через політичні та творчі мотиви. Розставлятимуть крапки над «і» удома, коли театр повернеться до Києва. Хоча дирекція вважає, що демарш Хостікоєва та Бенюка не має політичної підоснови, а наявне порушення акторами трудової дисципліни. За їхніми словами, ще невідомо, хто більший патріот: той, хто залишився в Києві, чи той, хто ніс українське слово в Мінську. «У нас сім’ї теж на Майдані, але ми виконуємо свій обов’язок».

Понад 20 років Театр ім. І. Франка не був у Білорусі, й актори не захотіли підводити глядачів. Адже їх тут із нетерпінням чекали. Усі вистави пройшли на «ура». Після кожного виступу публіка влаштовувала овації по 15—20 хвилин. Художнього керівника франківців Богдана Ступку буквально розривали. Він грав у виставі «Тев’є-Тевель», виступав на прес-конференціях, зустрічався з глядачами, давав інтерв’ю. На фестивалі «Листопад» із 17 картин конкурсу були представлені три стрічки з його участю: «Водій для Віри» (Україна — Росія), «Свої» (Росія) та «Старовинний переказ: коли сонце було Богом» (Польща), — за них Богдан Сильвестрович отримав приз як найкращий актор. До речі, в суботу, до Мінська Богдану Сильвестровичу прийшла приємна новина з Франції. На XII фестивалі російського кіно, що завершився в місті Онфлер (Нормандія), фільму Павла Чухрая «Водій для Віри» вручили приз глядацьких симпатій і Гран-прі фестивалю (приз міста Онфлер). Причому Ступка нагороджений за блискучу гру й у картині Дмитра Месхієва «Свої».

З великим успіхом виступав гітарист-віртуоз Енвер Ізмайлов, який разом із ансамблем «Мен саунд» презентував програму «Україна в сучасних ритмах». Потрясінням назвали глядачі свої відчуття після побаченої ними моновистави «Синій автомобіль» Київського молодого театру, поставленого за п’єсою Ярослава Стельмаха Ігорем Славінським. Актор Олексій Вертинський спочатку змусив публіку сміятися до кольок, а в фіналі у багатьох глядачів на очах блищали сльози.

Слід визнати, що організатори днів — «Україна мистецька» — справді підготували програми на різні смаки, показали творчий потенціал і провідні колективи нашої країни. Ось лише час їх проведення виявився не зовсім відповідним.

ЗУСТРІЧІ

Із 24 по 27 листопада в Мінську відбувалася Міжнародна виставка «Тур-бізнес», на якій у гості до України запрошували Національна туристична органiзація і низка провідних компаній нашої країни. Білорусам і гостям розповідали про те, що в нас є мальовничі місця, не лише відомі курорти, а й нові здравниці, туристичні маршрути. Зі слів організаторів виставки, за кілька днів уклали декілька взаємовигідних контрактів. До речі, на виставці наш стенд був розташований поруч із литовським, почувши українську мову, його представники почали розпитувати, як справи в Києві, про прогнози виходу з ситуації, що виникла, чи піде влада на силовий варіант, а також запрошувати приїжджати до них. Прощаючись, литовські менеджери із туризму побажали нам, щоб демократія в Україні перемогла.

Цікава зустріч вiдбулася зі студентами Білоруського державного університету. На кафедрі теоретичного слов’янського мовознавства навчають українській мові в двох групах. На одній українська є другою мовою після білоруської (навчаються 10 чоловік), а в іншій групі українська мова стоїть на першому місці (15 студентів). Заняття проводить випускниця Львівського університету Ніна Григорівна Агафонова (Хоменко). Підручники, художню літературу, телевізор, відео- й аудіоцентри подарували учням наші дипломати з Українського посольства. Спілкуючись зі студентами, з’ясувалися, що лише двоє з них українці (Наталія Тернявська та Павло Опанаський), а решта — білоруси. За два місяці навчання дівчата, — а в групі лише один хлопець — П. Опанаський, — цілком пристойно розмовляють українською. На запитання, чому вони вибрали цю мову, відповіли, що в Білорусі потрібні вчителі в гімназії, школи, перекладачі, і знання трьох мов (української, російської та білоруської) значно розширять коло застосування їхніх навичок у різних галузях.

«КОЛИ МИ ГОВОРИМО «УКРАЇНА», ТО МАЄМО НА УВАЗІ БІЛОРУСЬ»

Із 16 листопада розпочала роботу Палата представників Національних зборів Білорусі — спікер, віце-спікер, керівники постійних комісій. Перемогли, на думку політичного оглядача газети «Білоруський ринок» Павлюка Буковського, найзручніші для виконавчої влади претенденти. За десять років правління Олександра Лукашенка він, як вважає журналіст, методично будує державу за своєю моделлю. Після перемоги на референдумі, що зняв конституційні обмеження на перебування на посаді президента Білорусі однією особою понад два терміни, руки в Олександра Григоровича цілком розв’язані. Так, вважає Буковський, промови їхнього президента нині почали носити масове спрямування, щоб в аудиторії складалося враження, що глава держави «свій хлопець при владі». Він розуміє проблеми простих людей, засуджує недбалих (п’яниць, «несунів» на виробництві), але свій народ однак любить і не дає образити «слугам народу». Зазвичай критикує або чиновників (їх близько 137 тисяч осіб), або ЖКГ із побутовим обслуговуванням населення (208 тисяч), або медиків (46 тисяч), або вчителів (464 тисяч) — і завдання підняття рейтингу в очах електорату (2,6 млн. пенсіонерів, 1,2 млн. працівників промисловості та 625 тис. зайнятих у сільському господарстві) вирішується. Тобто в жертву приносить мале, щоб отримати більше. А поки що малюється умиротворена картина: жити стало краще та веселіше. Щоб її не псувати, глава держави має намір скоротити контакти з закордоном.

Сьогодні середня зарплата в Білорусі — 150 доларів, але розмови, що тут усе дешеве, виявилися міфом. Ціни на багато товарів і продуктів навіть вищі, ніж у нас. У цьому легко пересвідчиться, зайшовши до магазинів чи на ринок (дешевші ціни на м’ясо, молоко, хліб). Курс гривні до білоруського карбованця — 1 до 410. Причому наші гроші міняють не в усіх банках. На іноземні товари введені квоти та велике мито. Це стосується і країн близького зарубіжжя, та найближчих сусідів — України та Росії.

— Після київських подій ми об’єдналися в Народну коаліцію «П’ятірка плюс», — розповів Анатолій Лебедько, лідер Об’єднаної громадянської партії. — На жаль, у Білорусі відсутня повноцінна інформація про те, що відбувається в Україні. Я 23 листопада був у Києві, виступав на мітингу на майдані Незалежності. Коли ми говоримо Україна, то маємо на увазі Білорусь. Те, що сьогодні у вас відбувається, — це не внутрішні українські події. Чи зможе Україна відстояти свою демократію та свободу — позначиться і в Білорусі під час президентських виборів 2006 року. Мене приголомшило, що Київ став помаранчовим. Цей колір скрізь: на машинах, на будинках, деревах, огорожах, в одязі людей. Таке відчуття, що серед глибокої осені сяє яскраве весняне сонце. Люди розправили плечі і дихають повітрям свободи. Вражає їхнє єднання. Усі як єдиний організм, який хоче видужати. Енергетика надзвичайна! Усмішки, доброзичливість, зовсім не видно п’яних. Гадаю, що багато що з київських подій можемо взяти на озброєння і ми, білоруси. Підтримати ваших маніфестантів приїхали сотні моїх співвітчизників із різних опозиційних структур. Адже сьогодні Білорусь — експериментальна лабораторія, де випробовують різні варіанти авторитарного управління країною й економікою. А потім цей товар, який я називаю «лукашизм», експортується до країн пострадянського простору. Якщо в Києві не вдасться відстояти свободу та вибір людей, то ми матимемо вже не білоруську лабораторію, а могутнє білорусько-українське спільне підприємство...