Повернення «натури, що зникає»

«У суботу я — король», документальна кіноповість. Виробництво «НТВ кіно», кінокомпанія «АМА». Режисер- постановник — Володимир Двінський. Автори сценарію: Володимир Двінський і Владлен Кузнецов. Оператор-постановник — Ігор Сосенков.

Прем’єра картини у Києві відбулася відразу після московської, нью-йоркської та чиказької. Зал Будинку кінематографістів був надмірно переповнений. І це — не на модному кінохіті, а на документальному фільмі. Проте, чому дивуватися? Повнометражне і професіонально добротне документальне кіно сьогодні на наших екранах ледве чи не велика рідкість. До того ж імена авторів говорять самі за себе. Володимир Двінський — режисер розумний і точний, який тяжіє до публіцистичного розмаху. Та й для Києва він практично «свій», оскільки немало найцікавіших картин зробив саме у співавторстві з відомим українським кінодраматургом Владленом Кузнецовим. Всіх цих складових цілком досить для аншлага. Але, думаю, була ще одна — тема фільму. Хтось iз колег влучно визначив її як шлях євреїв крізь час, точніше — через ХХ століття. Це з одного боку. А з іншого — своєрідна подорож авторів до своїх етнічних джерел. Таке поєднання пластів — епічного і особистого — породжує і своєрідну, дуже довірливу та ліричну інтонацію картини.

«Я — типовий російський єврей... По-перше, тому, що взагалі народився і вижив: моїх батьків за волею випадку не вбив чорносотенний патруль, гітлерівський крематорій, сталінські табори... А по-друге, я — типовий єврей тому, що не знаю мови, якою говорили мої предки... І я був би повним ідіотом, якби все своє свідоме життя не запитував себе й інших, включаючи Бога: «Чому так трапилося?» З цієї причини, власне, і з’явився наш фільм». Так за кадром, від першої особи режисер починає кіноповість «У суботу я — король». Починає неспішно, з дбайливо зібраних кадрів кінохроніки та розповідей про єврейські містечка («штетл») колишньої імперії, кожне з яких починалося з синагоги, школи і кладовищ; де спілкувалися виключно ідиш, де існувала унікальна ідиш-культура, і звідки вийшли ні на кого не схожі генії, котрі зробили свій внесок в інші культури; де життя протікало розмірено і по-патріархальному ідилічно. Проте, ідилія ця була досить хиткою. Не випадково такий всесвітній смуток в очах безіменних мешканців «штетл» початку століття, зафіксованих невідомими фотографами. Не випадково автори так часто цитують Шолом Алейхема з його гірким гумором. Єврейське щастя — воно і є єврейське щастя. Як говориться, не доведи Господи. Одні «подарунки» від вождів чого варті. Спочатку Гітлер подарував євреям місто — Терезіно у Чехії, що стало одним із страшних епізодів Другої світової війни і перетворилося на гетто для тисяч людей. Потім Сталін — цілу республіку, відправивши євреїв до Біробіджана якщо не на буквальне винищування, то на знищення ідиш-культури і багатовікових традицій та устрою...

Проте це буде після. Поки автори лише наближаються до революційного зламу 1917 року. І розповідь прискорюється, стає ледве чи не конспективним. А як інакше: життя, час, обставини мінялися так стрімко, історія робила такі віражі, що змітала на своєму шляху не тільки патріархальні «штетли», а й змінювала долю цілого народу. Точніше, тих, кому вдалося вижити у Бабиному Яру, в концентраційних печах, хто вцілів під час боротьби з космополітами, хто вистояв у русі «отказников» під час «застою».

Потім автори, немов зробивши коло ХХ століттям, знову повернулися до цих самих провінційних місць. Але ідилії не трапилося. Можливо, найболючіші, пронизливі та зворушливі епізоди фільму — це ті, які відобразили нинішніх, останніх (?) мешканців Шаргорода, котрий ще років п’ятнадцять—двадцять тому вирував своїм особливим життям. Ось група стариків «забивають козла» в очікуванні обіду і згадують те, минуле життя. Ось кравець, у якого вже майже не залишилося клієнтів, мудрий і всерозуміючий. Ось молода вчителька, яка своїми силами намагається зберегти і вберегти уламки минулого і створює етнографічний музей-надгробок рідному місту. В усьому цьому смуток прощання, відчуття виходу.

Але, як сказав один мудрець, якби у житті було більше поганого, ніж хорошого, воно б давно припинилося. І автори, немов на підтвердження цього вислову, дарують нам одну світлу зустріч — з людиною, яка вважає себе абсолютно щасливою. У неї є кохана дружина, діти, онуки й багато співочих птахів. Що ще потрібно людині для щастя? У цій безхитрісності стільки мудрості! Може, це і є формула єврейського, українського, російського, взагалі — людського щастя? Може, навіть так воно і є. Якби тільки не закадровий голос, котрий повідомив, що через декілька тижнів після зйомок ця людина померла.

І все ж фільм не залишає почуття безвихідності. Є смуток, є відчуття «натури, що зникає», яке трапляється, коли згасає день. Так і ми стали свідками згасання людей, відносин, культурних явищ. Але завтра знову буде день. І буде життя. Правда, інше...

* * *

Владлен Миколайович Кузнецов народився у Харкові рівно сімдесят років тому, чому, чесно кажучи, повірити дуже важко. Він енергійний, діяльний і темпераментний, він жадібний до життя і до роботи. І його вистачає, здається, на все. На зворушливу турботу про сім’ю, на обов’язки секретаря Союзу кінематографістів, на активний інтерес до суспільного і політичного життя, на нові фільми. До речі, до роботи над черговим фільмом вони з Володимиром Двінським незабаром мають намір приступити. З чим ми його і вітаємо. І приєднуємося до тих поздоровлень, які ювіляру сьогодні належить вислухати від рідних, друзів і колег. ДОВІДКА «Дня»

Владлен Кузнецов народився 4 грудня у Харкові. Шкільні та студентські роки провів у Києві, закінчив Київський державний університет, працював журналістом; автор сценаріїв багатьох фільмів, поставлених на студіях «Київнаукфільм», «Укркінохроніка» і студіях Москви. Серед них — «Слово про хліб», «Табірний пил», «Стенограма», «Історик та історія», Двадцяте століття», «Інтелігенція і влада».