Про особливості архітектури польських церков та розподіл в автобусі квадратних сантиметрів

ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ШЛЯХУ

Давно мене тягнуло подивитися, як там за бугром. У нас все зрозуміло. Аж до облич. Може, там не такі похмуро-втомлені? Може, там усі постійно усміхаються? І грошей так багато, що вони про цей предмет не думають? Як сказав мені один приятель, який з’їздив до Праги: «Там усе інакше».

Ще у жовтні інший мій знайомий запропонував: «Слухай, — каже, — давай у травні до Парижа поїдемо. Уявляєш, все квітне, а ми у Парижі!» — «Давай не будемо так далеко загадувати», — обережно відповів я, неначе йшлося про політ на Місяць.

«Треба, — каже, — тільки грошей трохи назбирати. Поїздка зі знижкою, за журналістською лінією. Коштувати це буде 330 доларів. Збирай!»

Я вже призабув про цю осінню розмову. Як раптом наприкінці березня дівчина цього приятеля запитує мене: «Так ти їдеш до Парижа? Ми вже 100 баксів у заставу та закордонні паспорти здали».

Тут у мені туга за Парижем знову прокинулася. А у мене і паспорта закордонного немає.

З’ясовується, що підбирається пристойна компанія журналістів. Хтось навіть мовами володіє. А хтось нібито їздив уже в подібне автобусне турне і ще хоче.

Географічне «меню» було розкішним: Берлін — Париж — Амстердам — Гаага.

Україна, думаю, інтегрується з Європою. Треба хоч глянути, з ким ми інтегруємося!

Три столиці плюс місто, де засідає Міжнародний суд. Усе це протягом десяти днів. У Парижі — чотири. Ні, програмка — більше ніж.

Бентежить тільки, що двічі в автобусі доведеться трястися по 30 годин підряд. Сподіваюся, витримаю.

Згодом це справді виявилося непросто. Народ в автобусі через тісноту розпадався на ворогуючі табори.

І поїздку цю, швидше, можна назвати експедицією, ніж розважальною подорожжю. Якщо це і можна вважати відпочинком, то відпочинком на виживання. Але мені як професійному репортеру — навіть цікавіше. Чим гірше — тим краще. Враження яскравіші!

Коротше, протягом двох тижнів отримую паспорт. Не сьоме коло Дантового пекла, а максимум — друге. Але що не зробиш для Парижа?

До речі, на відміну від своєї дівчини, цей мій знайомий, який восени на травень запрошував, — не поїхав. Не назбирав. А я на цю дорогу витратив залишок давно проданої батькової машини. Адже приваблювало й те, що у Берліні будемо 9 травня. Треба привітати фриців із нашою Перемогою!

Організовано було цю ознайомлювальну експедицію зовсім не «за журналістською лінією», а у рамках програми «Лікарі без кордонів».

До лікарів, як ви розумієте, я належав поскільки-постільки. Тільки у тому значенні, що ходжу іноді до них на прийом. І ті, кого я побачив на попередніх зборах, — також були не на «ти» з медициною. Хоча пара медсестер та лікарів затесалася до нашої групи із 40 чоловік.

Усі спокусилися справді відносно недорогою платою в $330. Однак до вартості не входила жодна з екскурсій, які в середньому обходилися у 7,5Є. Їжа знову ж. Заздалегідь було оплачено тільки сніданки у дозіркових готелях (душ у коридорі) із булочками, кавою і джемом. У результаті це влетіло мені десь у $600.

Я ще в університетській їдальні у Парижі новий фотоапарат на десять хвилин залишив. Інтелігенти в особі негритянських та арабських студентів поцупили. Так що з фотоапаратом — на $80 більше. Але це вже особиста втрата.

У Парижі ми, будучи лікарями, натрапили на таку ж групу липових київських дизайнерів. Їм було трохи цікавіше, оскільки нас ганяли на лекцію про боротьбу з наркотиками, а їх — на проникливі розповіді про художні пропорції.

Керівник нашої групи Ярослав — невеликого зросту, в міру вгодований чоловік із Західної України — по-змовницьки попередив у Києві, щоб ми не базікали стосовно турне, а то співвітчизники підстережуть автобус у Польщі та відберуть кишенькові гроші. Вирушати слід в обстановці великої секретності!

Напакувавши сумку одноразовою вермішеллю та кашами, додавши до них народний нагрівальний прилад — кип’ятильник, я довго думав, який із двох словників взяти: російсько- французький чи французько- російський.

Узагалі-то, якщо що-небудь треба спитати, — треба російсько-французький. А якщо вивіску прочитати — французько- російський. Узяв останній. Він менше важив, що й стало вирішальним.

Зі знайомими у групі домовилися брати по дві пляшки коньяку. Я ще пляшку горілки прихопив. Для символічного розпивання біля стін рейхстагу.

Із особистих прохань головних було три: «привезти маєчку з Парижа» (товариша осяяло о пів на другу ночі напередодні від’їзду 7 травня), інший приятель замовив «будь-який камінчик привези з Парижа», та знайома наполягала на листівці з видом столиці Франції. Усе!

ЗАЛІЗНИЦЯ

Поїзд на Львів виявився наполовину пустим. Стукіт коліс завжди впливає на наших людей певним чином. Перше запитання у купе закоренілих непитущих:

— Ти горілку взяв?

— Ні.

— Чудово. Я на дієті!

Але вже через десять хвилин усі разом зазвичай посилають гінця до вагона-ресторану.

Зараз, у зв’язку із затареністю спиртним, можна було роспочинати розпивання відразу, без втомливих процедур добування алкоголю.

Після двохсот грам на кожного у публіки з’явився ліричний настрій, і всі задумалися, що б такого зробити у Берліні.

Постановили два пункти: перший — знову побудувати Берлінську стіну, другий — бурхливо відсвяткувати 9 травня.

«ПОТОМУ ЧТО НЕЛЬЗЯ БЫТЬ КРАСИВОЙ ТАКОЙ»

У Львові пересадили до автобусу німецького виробництва «Неоплан». Назва була символічною, враховуючи, що ми їхали боротися з наркотиками. Тобто у просторіччі його можна було назвати «Неокосяк».

Ярослав попередив нас, якщо митниця буде допитуватися, ми — лікарі у службовому відрядженні.

Доперлися до кордону з Польщею. Низка автомобілів. Квадратна будівля митниці. З лівого боку пропускного пункту стрибали українські горобці, з правого — польські.

Усіх повели до турнікета. З натовпу висмикували по одній людині та зі скляної будочки митник проникливо витріщався кожному в обличчя, причепливо порівнюючи його фізіономію в паспорті з оригіналом.

У більшості на фотографіях у документах пики були красивішими, ніж у реальності. А тепер під суворим поглядом митника народ робив якісь судорожні гримаси, намагаючись надати обличчю виразу, зафіксованого у документі. Як навмисне, вираз чомусь виходив скорботним. І зовсім несхожим на паспортний.

Проте всіх пропустили. Причому кожен відчув величезне полегшення, наче злочинець, який благополучно уникнув облави.

Нарешті ми виїхали за турнікет із території України. Нам прощально помахало опудало на городі. Воно непогано втілювало нашу багатостраждальну Батьківщину: зношене, діряве, яке вічно коливається на вітрі, але в цілому не сумує. Навіть якось дивно, але це опудало породжувало в душі оптимізм.

ПРОЩАВАЙ, РІДНИЙ КРАЮ

Отже, я вперше бачу закордон. Фіксуємо. Якісь сади каменів, млини, величезне жовте поле рапсу. З нього олію роблять. Рапсу в Європі — завалися. Жита або гречки удень із вогнем не знайдеш.

Від’їхали від кордону кілометри на два — ностальгії поки не виникало. Як, втім, і пізніше.

На дорозі все більше мигтіли крихітні машинки, автомобілі- карлики. Чим більше ми заглиблювалися у Європу, тим сильніше дрібніли машини. Шастали, як голуби, під колесами нашого пузатого автобуса. У американців — гігантоманія, у європейців — мінімізація. Кожен підбирає за своїм уявним розміром.

У Польщі досить творче ставлення до церков. Наприклад, церква виглядає так: приміщення трикутної форми, щось на зразок входу до підземного переходу. Дах у вигляді величезного білого хреста. Або, наприклад, маківка церкви є напівпрозорою авангардною конструкцією.

На акуратних будиночках — черепичний дах із переважанням червоного кольору.

Кожен поляк норовить творчо різноманітити свій дворик. То місток через город перекине, то арку з квітів спорудить. Народ естетично удосконалюється.

Наші водії також поляки: пан Адам та пан Зденек.

Перший — типовий поляк, інтелігентне обличчя з подовженим носом. Другий нагадує засушеного героя американських бойовиків — Чарльза Бронсона: напівкорейський, напіввусатий тип. Обидва у білих сорочечках та краватках. Усе виключно культурне. Саме в такому культурному вигляді Зденек-Бронсон і любив удрабадан напиватися вночі, коли була не його зміна. Наша людина!

У Кракові була найоригінальніша церква — у вигляді підводного човна. Однак через два квартали її перемогла інша — у формі лижного трампліна.

Автобус зупинили біля пропускних пунктів із шлагбаумами. На шосе 12 пунктів — 12 шлагбаумів. За ними — платна дорога.

Плавно в’їхали у ніч.

Автобус почав нагадувати космічний корабель. Із надр чорної безодні випливали зелені та блакитні вогники. Шофер у білій сорочці, як ангел серед зірок.

Рухалися досить повільно. Максимум — 70 км/год. Тепер таке правило для автобусів із людьми. Неквапливо нас обганяли важкі хури.

Перша зупинка на бензоколонці. Тут працюючі магазини, кафе, душові. Душу на всіх не вистачило.

Біля одного з нічних магазинів — колекція садових скульптур: бродяги, негри-лакеї, барани, коні, гноми. Вінець витворів — гігантський Дід Мороз-викидайло. З червоного рукава у нього виглядав величезний квадратний кулак.

У автобусі назріває конфлікт. Німці занадто багато понавпихали крісел. Якщо відкинутися назад, одразу розпластуєшся на колінах сусіда (сусідки). Повсюдні діалоги на зразок:

— Я вписуюся у свої 50 квадратних сантиметрів. А ви ні!

— Які п’ятдесят? У вашому розпорядженні максимум десять квадратних сантиметрів. Порушиш — одразу на чужій території, тобто на моєму кріслі.

Для мене перша ніч була чудовою. Дівчина навпроти — Маша, захотівши надати собі горизонтального положення, опустила крісло на неприпустимий рівень. Давно я не відчував себе таким розплющеним! У набитому автобусі ми були з нею віч-на-віч. Цю ніч ми провели вдвох. Через крісло!

О сьомій ранку «Неоплан» зупинився вже на німецькій заправці.

Далі буде у номері за 1 червня