Примхлива гора
Буревій зупинив сміливців за 300 метрів до вершини Ельбрусу
…Понад десять років тому у Тернополі був альпіністський клуб «Товтри», у складі якого діяла секція скелелазіння. Згуртовував навколо себе альпіністів і скелелазів директор Юрій Павкін. Багато сходжень здійснили члени клубу, отримали чималий досвід і гарт. Але коли припинили фінансування, клуб змушені були закрити. І ось цьогорічного квітня він відновив роботу.
Біля Юрія Павкіна почали гуртуватися цікаві хлопці. Ті, що люблять гори, мандрівки, випробування і перемоги. Проводили теоретичні навчання, виїздили, аби закріпити навики на Винницькі (Львівщина) і Болехівські (Івано-Франківщина) скелі, тренувались на Острівському залізничному мості (у Тернопільському районі) — він на 20-метрову висоту здіймається над рельєфом, відвідали Нікітські скелі, що в Криму. Великим іспитом на міцність їхньої команди стала цьогорічна поїздка в Карпати. У екстремальних умовах, коли температура повітря не опускалася нижче 24 градусів, хлопці здійснили триденне сходження хребтом Чорногори.
І лише після цього і Юрій Павкін, й інші члени команди зрозуміли, що вони готові здійснити сходження на найвищу точку Кавказу — гору Ельбрус (5642 м), мрію кожного альпініста. Двадцять днів шістьох тернопільських сміливців не було у рідному місті. І ось, коли вони приїхали додому, засмаглі, схудлі, але з іскрами щастя в очах, я зустрілася з Юрієм Павкіним та Василем Подоляком — і попросила їх поділитися враженнями з читачами «Дня».
Ю.П.: — Окрім нас з Василем, у команді були Ігор Лонк, Андрій Плішко, Олег Паробок, Олег Шупер. Ці хлопці дуже різні: за професійною діяльністю, за віком (найстаршому — 41, наймолодшому — 19 років), але усіх об’єднує спільне захоплення — гори. Оскільки у нас були необхідні документи і проводилась альпініада «Кавказ- 2004», то всі члени Федерації альпіністів України мали дозвіл на виїзд у різні райони Кавказького хребта.
Наш навчально-методичний центр «Ельбрус» міститься на висоті 2000 метрів. Так уже традиційно склалося, що ця база українська. От і цього разу ми зустріли команди з Одеси, Дніпропетровська, Львова, Києва. Звідси групи здійснюють різні тренувальні сходження. Ми побували на скельній лабораторії долин Адир-Су, виходили на льодовик Кашка-Таш, що було дуже важливо для тернопільців, оскільки це — перше акліматизаційне сходження найлегшої категорії складності. Вийшли наші скелелази і на вершину Курмичі (4050 м) та Віа-Тау (3788 м). Для нас було дуже важливо проводити тривалі походи сніговою лінією, відчути різкі перепади температури. Коли світить сонце — спекотно і до вершини можна йти лише в сорочці, як тільки-но сонце зайде — відразу сильний мороз і ймовірне обмороження тіла.
В.П.: — У нас була мета: шляхом довгих тренувань і належної акліматизації дійти до найвищої вершини Кавказу. На Ельбрус непросто зійти: тут утричі менше кисню і вдвічі нижчий тиск, аніж біля підніжжя. Щоб добре себе почувати у поході, треба звикнути до висоти. Медики довели, що для повної акліматизації достатньо 20 днів. А оскільки такий термін — розкіш для скелелазів і альпіністів, то вся наша братія відчула задишку, головні болі дорогою на Ельбрус, щоправда, через тиждень це минуло.
Ю.П.: — З технічного боку Ельбрус не є складною вершиною, мовою альпіністів має категорію складності 2а. Іншими словами, Ельбрус нагадує карпатську Говерлу, щоправда, дещо крутіший у верхній частині. Та весь екстремал в тому, що це примхлива гора. Ніколи не знаєш, якою буде погода на вершині, а значить — яке сходження. Коли потрапиш у циклон, легко збитися з дороги і впасти в льодовикові тріщини. У таку пастку Ельбрус заманив уже сотні альпіністів… На той час, як ми робили сходження, уже загинули п’ять альпіністів.
Щодо мене, то це мій третій похід на Ельбрус. Досвід уже був, та попри те, коли рятівники передали прогноз погоди (на Ельбрусі є покриття мобільним зв’язком), я зрозумів, що можемо не дійти до вершини.
В.П.: — Для всіх інших членів команди мандрівка на Ельбрус — недосяжна мета, тому відчували ейфорію. Вийшли о першій годині ночі, небо було глибоке і зоряне, на негоду не виглядало. Дорогою зустрічали іноземних пасивних мандрівників, їх підвозили на скелі Пастухова (4800 м) ретраками (тракторами з широкими гусеницями, яких використовують на гірськолижних схилах). За сто доларів можна легко потрапити на гору, та нас цікавила найвища — західна вершина Ельбрусу. О восьмій годині, вранці, ми вийшли на висоту 5300 м — це «сідло». Залишалося 300 метрів, або одна година ходьби, але…
Ю.П.: — На вершині зірвався буревій. Вітер настільки сильно бив у груди, що довелося усім членам команди мотузками зв’язатися між собою, щоб нікого не знесло по схилу на круті ділянки Ельбрусу. Хуртовина жбурляла в очі сніг і від теплого дихання я бачив, як утворюються бурульки на обличчі Олега Шупера. У мене, попри захисні окуляри, змерзлися повіки й борода. Ми вирішили спускатися в табір. Час і негода вирішували життя кожного з шістьох. Біля табору збилися з дороги і потрапили у сітку тріщин. Одна людина, зробивши хибний крок, могла потягнути за собою усю зв’язку. Я пишаюся, що команда проявила так багато мужності і духовної витримки. Врешті-решт Ігор Лонк перший з-поміж нас зорієнтувався на цьому безмежному сніжному полі, і ми за півгодини вже були в таборі. Фактично ми не дійшли до Ельбрусу, але що краще: подолати вершину у гарну погоду чи в буревій повернутися з висоти 5300 м і у суцільній сніжній круговерті знайти дорогу у табір? Тернопільські альпіністи отримали дуже великий досвід, який допоможе нам у наступних сходженнях. Вважаємо, що ми підкорили Ельбрус і маємо право готуватись до сходжень на інші вершини світу.
