П'ятдесят кішок в однокімнатній квартирі пенсіонерки

Денний раціон тварин — пакет вареної вермішелі або буханець хліба. Якщо пощастить — трохи м'яса, купленого господинею — киянкою Валентиною Антоненко, — на ринку в борг. Адже на сорок гривень пенсії вона не в змозі створити їм кращі умови.

— Все почалося років п'ять тому, коли я придбала сіамську кішку Сітару, — розповiдає Валентина Антоненко. — Відтоді я і захопилася розведенням цих тварин. Спочатку в мене були тільки сіамці, а трохи пізніше — й рідкісні породи колорпойнт і шиншилла. Є навіть представник екзотичної золотої шиншилли (звичайно вони сріблястого кольору). Та на жаль, мені не завжди вдається забезпечити їм належний догляд... Ось нещодавно в одного кота був напад епілепсії, а іншому довелося робити складну операцію. А минулого року половина кошенят загинула від отруєння...

Валентина за освітою — біолог. Закінчила біофак Київського університету, старший науковий співробітник одного з київських НДІ. Одруженою не була. Кілька років тому померла її мама. Дітей немає. «Коти — ось мої діти», — говорить вона.

Умеблювання кімнати, де живе господиня зі своїми вихованцями, досить бідне — тільки холодильник і ліжко. Решту довелося продати, щоб харчуватися самій і прогодувати тварин. «Усе ветлікарям віддала за послуги. Останнього разу такий от лікар швейну машину забрав. А більше мені розраховуватися нічим». Телефон у будинку відключений.

— Кішка — тварина не стадна. За законами біології стільки особин разом не уживаються. У вас немає такої проблеми?

— Абсолютно. Адже вони всі родичі. І спимо ми також разом на одному ліжку. Вони мене вкривають. А проблеми є, але тільки з сусідами. Вони ставляться до мене вороже. Хлопчаки з будинку навпроти нещодавно стріляли з пневматичної рушниці по двох котах, що вийшли погуляти на балкон. Я ще не бачила подібної жорстокості. Двоє інших сусідів по сходовій клітці тримають собак, що змушує мене також переживати за своїх тварин. До речі, мої кішки часто зникають. Виходять влітку на балкон і, оскільки поверх у нас третій, стрибають униз — адже за півсотнею душ не допильнуєш. Нерідко на пошуки тих, що загубилися, йдуть тижні, а то й місяці.

— Ваші тварини — цінних порід. Чому б вам не вирішувати питання їх утримання, продаючи кошенят через фелінологічні клуби?

— За весь той час, що я займаюся котами, мені вдалося продати тільки двох. І то іноземцям. Членство ж у клубі коштує чимало. А виставок я не визнаю — тримаю своїх вихованців для себе.

— Пам'ятаю, прокинулася якось уранці, — розповідає сусідка Валентини Антоненко, — а на голові у мене кіт спить. Уявіть собі! Я не розгубилася, адже знаю, що він — сусідчин. Ми з сином його — ловити, а він ховається. Ледве витягли з-під ліжка. Опісля поставили у себе на підвіконні кактуси, щоб коти із сусіднього вікна не перелазили. Не допомогло. Вони всі кактуси з колючками поїли від голоду і — до нас їсти просити. Та що й казати, господиня, щоб булочку з маслом з'їсти, до нас приходить — інакше «діти» не дають!..