Письменницький маркетинг
Проблема не у відсутності книжок, а у невмінні знайти читача
Сергій ЖАДАН (Харків):
— Це маргінальне явище, але я думаю, що ситуацію можна поправити й воно може стати мейнстримом. Очевидно, що для цього потрібно знаходити читача, тому що поки наші видавці, наскільки я можу судити, працюють на вузьке коло філологів та україністів, які цікавляться літературою (тоді як справжній читач перебуває поза межами їхніх інтересів). Тому я думаю, що потрібно займатися маркетингом книги й за рахунок цього виходити на читача. Також потрібно знизити собівартість книги. Тільки за таких умов вітчизняна книга в Україні може стати мейнстримом. Першим свідоцтвом змін у галузі літератури стали вікові метаморфози на літературних вечорах. Скажімо, якщо десять років тому на них приходили люди середнього та старшого віку, то зараз це переважно молодь. Коли ми із Сашком Ірванцем робили презентаційний тур по Україні, то на нас приходила публіка, як на якийсь «Океан Ельзи».
Юрко ПОКАЛЬЧУК:
— Думаю, що крайнощів не треба. Це явище сьогодні з маргінального стає нормальним. Будь-яка крайня, категорична думка — завжди помилкова. Про яку маргінальність може йти мова? На власному прикладі я можу сказати — напишіть цікаву книжку, якщо вона буде чогось варта, то матиме успіх. Звичайно, поки що ми не заробляємо як письменники, але моє внутрішнє «я» задоволене тим, що мої книжки продаються — люди починають читати українською мовою. Якщо з боку уряду буде підтримка україномовної книги, то все зміниться на краще.
Василь ШКЛЯР:
— В Україні є багато популярних книжок, які купуються, й кожен хоче мати їх на полиці. Але ці книжки ніхто не читає. Натомість, є книжки, які, може, й продаються гірше, але якщо вже їх хто купив, то прочитає обов’язково.
На жаль, на тлі закордонного книгозасилля це явище можна назвати маргінальним. Хоча навіть і в тих умовах, які створені сьогодні для української книжки, вона розвивається краще, ніж декому хотілося б. Зерно кинули на камінь, але воно все одно проростає всупереч усьому. Тобто стан української книжки, хоч яким тяжким він був, ліпший, ніж міг би бути в цьому чужому культурно-інформаційному просторі.
Про сьогоднішню акцію можна зіронізувати, що через морозну погоду-негоду людей прийшло небагато. Я вважаю, що подібні акції не вирішують проблеми продажу книжок. Я тут почуваюся незручно, бо не люблю брати участь у подібних заходах. Але якщо заради мене сюди прийде хоча б одна людина, яка справді тебе любить, шукає й шанує, то я прийшов би за будь-якої погоди, бо теж шаную усіх цих людей. Вони, власне, і є героями моїх творів — такі ж гарні, із загостреним почуттям національної, людської гідності.
Андрій КУРКОВ:
— Частково маргінальне (тому що існує маргінальна література як напрямок). А ми вже є паростками мейнстриму, який зараз дуже потрібен Україні, і цим паросткам не вистачає пропаганди книжки. Я думаю, що подібні акції повинні відбуватися не тільки в одній книгарні, а проходити паралельно в різних місцях, з регулярністю одна літературна подія на тиждень. У інших містах такі заходи важче організовувати, але там раз чи два на місяць теж повинні відбуватися презентації із залученням письменників. Ми це робитимемо в майбутньому.
Марія МАТІОС:
— Не те й не інше. Якщо можна сказати — це об’єкт культурного простору. Уся біда української книжки не в її відсутності чи мілкотем’ї, а в тому, що в Україні цілком свідомо знищена система книгорозповсюдження. Якщо я, будучи школяркою в своїх далеких Розстоках, могла без зусиль купити в книгарні будь-яку книжку, яка виходила на той час в Україні й Радянському Союзі, то тепер у районному центрі, який міститься за десять кілометрів від обласного, книгарень просто немає. Ось і вся проблема — й мейнстриму, й маргінальності, й чого хочете. Тому я кажу на всіх перехрестях, що тій людині, яка відновить систему книгорозповсюдження, я готова своїм волоссям витерти ноги.
