«Режисер — перш за все ремісник...»

Якщо скласти перелік вистав режисера, поставлених на сцені Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, то він буде довгим: «Ромео і Джульєтта», «Не все коту масляна...», «Рогоносець», «Сільвія», «Корсиканка», «Торговці гумою», «Куди подме вітер...» та ін. Його роботи не просто добре відомі, їх люблять глядачі. Майже математична точність і водночас філософічність, авторський підхід до тексту-першоджерела, поєднаний із скрупульозною увагою до матеріалу, — риси, які відрізняють творчий почерк режисера. Напередодні ювілею він відповів на кілька запитань «Дня».

— Олексію Івановичу, якби вам довелося писати книгу автобіографічного характеру, про що була б перша глава?

— Напевно, про мій рід. Про батьків, якими я дуже пишаюся. Мій батько — виходець із давнього козацького роду (його, на жаль, уже немає серед живих), мама — волжанка. Обоє вони фронтовики. Брати моїх батьків — офіцери, троє моїх дядьків загинули під час Другої світової війни. Саме з цього я почав би розповідь про себе. Адже кожна людина формується, перш за все, в сім’ї, а кожна дитина вбирає пісні, які лунають за столом.

— Про що сьогодні ви ведете діалог із глядачем?

— Про це моя остання вистава «Куди подме вітер...» за п’єсою Луїджі Піранделло «Ліола». На мою думку, головне питання сьогодні — це питання совісті, особистої участі або неучасті кожної людини в житті, яке поруч. Зараз, коли ми переходимо з однієї історичної формації в іншу, в державі, де, хочемо ми того чи ні, існує розділення на схід-захід, у період глобалізації на тлі економічної кризи існує криза ідей. І в такий період просто відсидітися вже не вийде. Особливо питаннями совісті повинні перейматися люди, які поклали на себе відповідальність за масову свідомість.

— Хто, перш за все, ваш глядач?

— Мій глядач — киянин. Я виріс у Києві й добре усвідомлюю: де б не дивилися мої вистави або кінороботи, все одно переважно я орієнтований на свого земляка, з особливим світоглядом, у якому поєднуються купецько-обивательські особливості зі слов’янсько-православними. Здавалося б, настільки несумісні космічна відвертість і обивательська замкнутість і сформували київську ментальність. Я ставлю вистави для глядача, яким є я сам. І якщо на прогоні, коли проглядаю вже всоте, у мене слабне увага, я зупиняюся і починаю думати, чого не вистачає, де я загубив глядача — насправді я загубив себе. Поняття «і так пройде» для мене не було і не буде ніколи. Краще не ганьбитися. Я працюю в репертуарному театрі, також важливе значення має таке поняття, як каса, тому моє завдання — зробити виставу цікавою для різних верств глядачів. При цьому вистава не повинна підлаштовуватися під глядача, опускатися до нього, а навпаки — підтягувати до себе, але робити це непомітно. Тоді це хороша вистава, вона залишається на території мистецтва, але при цьому ще виконує і культурологічну функцію, й економічну теж.

— Чи є серед ваших робіт вистава, яка виділяєте серед решти?

— Звичайно, всі мої вистави для мене по-своєму дорогі. Але все-таки найскладніше завдання як режисер я поставив перед собою, працюючи над виставою «Торговці гумою» (автор — Ханох Лєвін). Цей притчевий, на межі фолу, дуже театральний текст, який вимагав особливо витонченої адекватної форми. Тому, напевно, саме ця робота найцікавіша і мені дорога. Я вважаю, що режисер зобов’язаний уважно відноситися до тексту автора. Але... Мої вставки, додаткові дії, які я придумую для своїх героїв, те, що автором абсолютно не закладено в ремарках, звісно можуть бути наявні усередині тієї або іншої ситуації вистави, вони, працюючи на моє бачення, абсолютно не виключають авторського погляду, а лише допомагають сприйняттю сучасного глядача. Наприклад, сцена на площі в «Ромео і Джульєтті», де хлопці грають у карти, драматургом не прописана, але у виставі виглядає органічно. Тому мені не потрібно дописувати текст за автора, я можу всередині авторського тексту знайти собі достатньо місця для письменництва.

— Чи відчуваєте професійні зміни, які відбулися з вами за останніх років 15?

— Переважно ці зміни стосуються ремесла. Напевно, я став витрачати набагато менше часу, щоб зробити роботу принаймні гідно. А от уже все, що «понад», вимагає додаткових зусиль — часових, енергетичних витрат і так далі. Адже режисер, перш за все, ремісник. І він має бути хорошим ремісником. Ідеально, звичайно, щоб він був ще й філософом.

— Ви працюєте не лише в театрі, але й у кіно. Чи відчуваєте взаємовплив?

— Безумовно. І я хочу сказати найтепліші слова вдячності своїм кіноколегам, які дали мені можливість зняти чотири ігрові фільми. Така робота дисциплінує. Навіть телевізійне кіно та серіали комерційно дуже регламентоване, але при цьому також є мистецтвом. Тут жорсткі бюджети і плани. Кіно допомагає цінування часу довести до рефлекторності. Я й раніше умів «поводитися» з часом, розуміючи, що на роботі не може бути нічого, крім роботи. Але кіно ще більше вимуштрувало ці мої якості.

У творчому сенсі кіно розширює режисерські можливості. Ознайомившись із поняттям «фокус», я став легше репетирувати багатофігурні композиції, фокусувати увагу на окремих подіях, конкретних оцінках та інше. Адже існує багато кіношних синонімів, які дозволяють простіше пояснити мізансценування в театрі.

— Напередодні ювілею, чого б хотілося побажати собі?

— Не буду оригінальним: собі хотілося б побажати здоров’я. А головне, щоб люди, яких я люблю, якнайдовше були поряд зі мною — і це коло не таке вже й широке. Перш за все це — моя мама, Інна Володимирівна. Усім у житті я завдячую саме їй.

P.S.«День» бажає режисерові поставити ще багато нових вистав, а також вдумливих і розуміючих глядачів.