Режисер у дзеркалі часу

Що таке «кіно Тарковського» не беруться визначити навіть імениті критики — це окремий світ, який створювався немов у відриві від реальності, при цьому максимально до неї наближаючись, повідомляють ria.ru. Сучасники та співвітчизники його не розуміли, за кордоном — захоплювалися, возвеличували й нагороджували на всіляких конкурсах.

«Каток і скрипка» — це ще й перша спільна робота Тарковського з оператором Вадимом Юсовим. Їх творчий тандем, що склався на зйомках дипломної роботи, згодом подарував нам такі фільми, як «Андрій Рубльов», «Іванове дитинство» і «Солярис». Тарковський був відомий своєю нелюбов’ю до наукової фантастики. Проте один з найвідоміших його фільмів — «Солярис» — екранізація науково-фантастичного роману Станіслава Лема. «Рішення моє екранізувати роман Лема аж ніяк не результат пристрасті до жанру, — казав Тарковський. — Головне те, що в «Солярисі» Лем порушує близьку мені проблему. Проблему подолання, переконаності, етичних змін на шляху боротьби в межах власної долі».

1974 року Андрій Арсенійович Тарковський почав знімати фільм «Дзеркало», який під час роботи називався «Білий, білий день». Про цю стрічку він мріяв багато років, у своєму щоденнику він писав: «Здається, після «Соляриса» треба знімати «Білий день». Чи зароблю я колись стільки, щоб розплатитися з боргами і купити найнеобхідніше — канапу, якісь меблі, друкарську машинку, книжки, які я хочу мати в себе на полиці? Потім треба ремонт робити в селі. А це — знову гроші...».

«Дзеркало» називають найповнішим відображенням авторської особистості режисера, це єдиний його фільм, в якому нічого не вирізали, а лише додавали. Тарковський згадував: «Дзеркало» монтувалося з великими труднощами: існувало понад двадцять варіантів монтажу стрічки. Я кажу не про зміни окремих склейок, а про кардинальні зміни в конструкції, в самому чергуванні епізодів. Картина не трималася купи, не бажала спинатися на ноги, розсипалася на очах, в ній не було жодної цілісності, жодного внутрішнього зв’язку, обов’язковості, жодної логіки. І раптом, одного дня, коли ми знайшли можливість зробити ще одну, останню відчайдушну перестановку, стрічка постала».

«Сталкер» приніс режисерові європейське визнання, у Тарковського з’явилися послідовники, учні. Але навіть це не пробило «броні» в офіційних радянських колах: фільм «Сталкер» вийшов у прокат 1980 року лише в 196 копіях.

Фільм «Ностальгія» Тарковський відзняв у Італії. Стрічка народилася на основі документального проекту подорожі Тарковського по Італії, над яким він працював разом з італійським сценаристом Тоніно Гуеррою. На той час затримуватися за кордоном він наміру не мав. Тим дивнішим є передчуття «російської хвороби». Андрій Тарковський писав: «Я хотів розповісти про ностальгію — про той особливий і специфічний стан душі, який виникає у нас вдалині від Батьківщини. Чи міг я передбачати, знімаючи «Ностальгію», що стан гнітючо-безвихідної туги, який заполоняє екранний простір цього фільму, стане справою подальшого мого життя?».

Польський режисер Кшиштоф Зануссі розповідав, що одного дня на зустрічі з глядачами молодий американець запитав Андрія Тарковського: «Що я маю робити задля того, аби бути щасливим?» Тарковський відповів: «Спочатку треба замислитися — для чого ви живете на світі? Який сенс вашого життя? Чому ви з’явилися на землі саме в цей час? Яку роль вам відведено? Розберіться у всьому цьому. А щастя?.. Воно або прийде, або ні».

Свій останній фільм — поетичну притчу «Жертвопринесення» — Андрій Тарковський знімав у Швеції. Режисер був уже тяжко хворий. «Я зовсім не зміг би жити, якби знав пророкування про своє життя, — писав Тарковський. Мабуть, життя втрачає будь-який сенс, коли я знаю, як воно скінчиться, — я маю на увазі, звісно, свою особисту долю. У цій подробиці є якесь неймовірне, нелюдське благородство когось, перед ким людина почувається немовлям, беззахисним і захищеним водночас. Це зроблено задля того, щоб знання наше було неповним, задля того, щоб не осквернити нескінченність, аби залишити надію. Незнання — воно благородне. Знання — вульгарне...»

Наприкінці 1985 року режисерові поставили діагноз — рак легенів, а 29 грудня 1986 року Андрій Тарковський помер у Парижі. Його поховано на Російському цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа. Надгробний пам’ятник з написом «людині, яка побачила янгола» створив Ернст Нєізвєстний.

Позавчора на згадку про творчість видатного кінорежисера, за ініціативи його родини та друзів, у московському Будинку кіно відбувся вечір-посвята. Головною подією став концерт Київського камерного оркестру New Era Orchestra з ексклюзивною програмою «На кожен звук є ехо-камера на землі...». Нагадаємо, про цю програму «День» вже писав. Вона народилася в культурному центрі «Майстер-Клас» і є частиною проекту «Батько та Син», який був створений разом із головним диригентом оркестру Тетяною Калініченко, Лейлою Александер-Гаррет, помічницею Андрія Тарковського під час зйомок його останньої стрічки «Жертвопринесення», і Олександром Крижанівським, режисером Київського «Нового театру на Печерську».

Музиканти камерного оркестру New Era Orchestra виконали мелодії, які звучали у фільмах Тарковського і супроводжували майстра впродовж всього його життя (зокрема композиції Йоганна С. Баха, Джованні Б. Перголезі, Модеста Мусоргського, Георга Бенди, сучасного британського композитора Джона Тавенера, а також твори Леоніда Десятникова «Духовская», «Восенная», «Свадебская» з циклу «Русские сезоны»). Відкривала концерт композиція «Людина, яка побачила Янгола», написана на основі творів сучасного французького композитора Франсуа Кутюр’є з його останнього проекту «Тарковський квартет». Також пам’яті Андрія Арсенійовича створено сюїту «Сни» — симфонічну картину за мотивами музики Едуарда Артем’єва та Йоганна Себастьяна Баха до кінострічок «Солярис», «Дзеркало», «Сталкер».