Різдво в Монте-Карло
Уся ця затія з нашою поїздкою до Монако від самого початку видавалася цілковитою авантюрою! Уявіть собі: надворі — кінець 1992 року; завтра католицьке Різдво; ми з Тарасом Марусиком їдемо в Канни купувати квитки на Париж, щоб звідти літаком повертатися додому, і тут оця майже божевільна забаганка: махнути в Монако.
— Ти пригадуєш, що казав сьогодні вранці Аристид Вирста? — запитав я Тараса, коли ми відійшли від каси на каннському залізничному вокзалі.
— Так. Він збирався їхати в Монте-Карло.
— А якщо ми зараз зателефонуємо професору Вирсті і запропонуємо йому взяти нас із собою? По дорозі.
— Але ж це чиста авантюра, — спантеличився Тарас. — Аристид Вирста в Мужені, ми в Каннах?.. Зрештою, ми ж збираємося додому...
— Ну то й що, — запалювався я. — Ми ж нічого не втрачаємо. А виграти можемо... Різдво в Монте- Карло!
Тарас розсміявся. Сміх означав, що затія йому почала подобатися.
Тут дещо слід пояснити. До містечка Мужен на самому півдні Франції нас привів ... Володимир Винниченко. У жовтні 1992-го ми з Тарасом тут уже були (я — як народний депутат України, він — як співробітник постійної комісії Верховної Ради з питань культури і духовного відродження, а заодно й перекладач французької). Тодішня наша місія полягала в тому, щоб організувати повернення в Україну великої колекції особистих речей Володимира Винниченка. Так і сталося. Художники Іванна Нижник-Винників та Юрій Кульчицький, які мешкали у Винниченковому особняку, люб’язно погодилися передати на батьківщину письменника його робочий кабінет, кілька картин, особисті речі... Все це з допомогою українських дипломатів було доставлено автобусом у Марсель, а звідти теплоходом «Шота Руставелі» до Одеси. З Одеси ж спеціальним авіарейсом колекцію привезли в місто, де в 1880 р. народився Винниченко, — у Єлисаветград (псевдонім — «Кіровоград»). Згадуючи цей епізод із «реституцією культурних цінностей» (як сказали б юристи), мимоволі хочеться подібно чеховському героєві вигукнути: «Мисюсь, где ты?» Де ти — білий теплохід «Шота Руставелі»? Де, в яких небесних висях добрі душі пані Іванни та пана Юрія?
Тоді, в жовтні, обоє вони, бачачи наш поспіх, просили приїхати до них знову, щось важливе мали іще сказати нам... Але в грудні, коли ми з Тарасом таки приїхали в Мужен, Іванна Нижник-Винників і Юрій Кульчицький почувалися зовсім кепсько (через місяць-другий їхнє життя згасне майже водночас). Серед тих, хто провідував тяжко хворих художників, був і Аристид Вирста.
В «Енциклопедії українознавства» про нього сказано скупо: «Вирста Аристид (1922), скрипаль і музикознавець, соліст камерних оркестрiв Відня, Рима, Парижа». І ось тепер ми шукаємо на каннському вокзалі телефон, щоб зв’язатися з професором Вирстою. Знайти автомат так і не вдалося, зате в якомусь ресторанчику нам не відмовили: «Будь ласка, телефонуйте...» І тут нам пощастило ще раз. Аристида Вирсту ми застали в останню мить, коли він уже збирався вирушати в дорогу.
— Добре, добре, — сказав професор. — Я вас охоче візьму з собою. Чекайте мене за Каннами на перетині автострад...
І він почав описувати те місце, де ми мали зустрітися. Коли ми туди дісталися, взявши таксі, то побачили таке плетиво доріг і такі автомобільні потоки, що ледь не схопилися за голову: як можна серед такого стовписька «виловити» білу шкаралупку Аристида Вирсти?! Проте сталося диво. Через якийсь час ми вже сиділи в авто і їхали в Монако.
Професор Вирста виявився щедрим оповідачем і вельми ризиковим водієм. І досі не збагну, як йому вдавалося хоч якось стежити за дорогою. Інколи здавалося, що водій і автомобіль живуть цілком незалежним одне від одного життям і що наша «біла шкаралупка» нагадує добру конячку, яка сама знає, куди везти. Нам сигналили з усіх боків, кілька разів ми «проскакували» потрібні повороти, зрештою — двічі чи й тричі об’їхали Монте-Карло, перш ніж потрапили до міста! Професор при тім залишався майже незворушним, лише зрідка бідкаючись, коли ставало ясно, що ми петляємо. Все то були цілковиті дрібниці! Головне — краєвиди за вікном і оті професорські оповідки.
— Оце зателефонував приятель із Києва, музикознавець, просив з’їздити в Монако довідатися, чи немає там у бібліотеці листування Кирила Розумовського й адмірала Нельсона, — розказував нам Аристид Вирста, безтурботно поклавши руки на кермо. — Сьогодні вирішив-таки поїхати.
— Але ж завтра Різдво! — дружно здивувалися ми.
— Так, але думаю, що бібліотека в Монте-Карло ще працює, — відповів професор.
Родом він, як виявилося, з Буковини. Навчався у Відні й Парижі (два університети і дві консерваторії). На рубежі 1940-х і 1950-х працював концертмейстером у Бразилії. Потім повернувся до Франції, активно включився в роботу українських наукових та освітніх інституцій (Український вільний університет у Мюнхені та Українське академічне товариство в Парижі). Тридцять років викладав історію музики й смичкового мистецтва в Сорбонні... За його ініціативою 1978 року в Парижі встановлено пам’ятник Тарасові Шевченку...
— Мій батько викладав старогрецьку, і це видно з мого імені. З братового також: його звати Темістокль; він художник і скульптор. Авангардист... — пояснював маестро, поки за вікном залишалася Ніцца...
Інколи професора тягло на повчання, — на щастя, не нав’язливі й не самовпевнені, а так — просто спостереження бувалої людини, яка може подивитися на Україну збоку. Одне з тих повчань чомусь запам’яталося. «У нас усе робиться для полегшення життя, а у вас — для утруднення», — сказав професор, коли ми в’їздили в Монте-Карло. Заперечувати не було ніякого сенсу...
А бібліотека в Монте-Карло таки й справді працювала! Аристид Вирста пішов з’ясовувати, чи є в її сховищах листування гетьмана й адмірала, але повернувся розчарований. Здається, йому сказали, що це лише листи Нельсона, та й то не до Розумовського. Ми вже знали, що йдеться про якусь історію, пов’язану з музикою. (Мені згадався епізод з історії нашої пісні «Їхав козак за Дунай»: її обробляв Бетховен, і причетним до того був син Кирила Розумовського!).
Втім, до невдачі професор поставився по-філософськи.
— Пошукаю іще. Після Різдва... — резюмував він, і ми пішли поблукати по Монте-Карло.
Місто готувалося до різдвяної ночі. Видавалося воно якимось іграшковим. Бухта, а в ній міні-держава. Така собі середземноморська мушля, начинена будинками, транспортом, людьми... Тепло субтропіків, якась неземна краса гір і моря. На головній площі ми побачили ялинку — і мені здалося, що вартові біля якоїсь поважної установи Монако виглядають значно ошатніше, ніж різдвяна красуня. Прикрас на ній було зовсім мало: кілька паперових ліхтариків, ще кілька іграшок — та й усе. Здавалося, що Монте-Карло принишкло, що головне дійство має початися трохи згодом, ось хай тільки почнеться різдвяна ніч...
Нас ще занесло з якогось дива до Ірландської бібліотеки, і ми довго розмовляли з її господарем. Про все на світі. На підлозі лежали купи книжок, і серед них я впізнав том Орвелла. Роман «1984»... Антиутопія... За вікном закінчувався 1992-й. У Мужені помирали двоє українських художників, і зарадити їм уже не міг ніхто. Запалювалися вогні, столиця Монако починала нагадувати налитий світлом кристал. Нам треба було повертатися додому, в будинок, де колись сімнадцять років жив Володимир Винниченко. На другому поверсі будинку, ми знали, нас чекає вимучений хворобою Юрій Кульчицький. Коло нього залишилася тільки пані Ванда, полька, яка приїхала в гості до друзів, і тепер, побачивши біду в домі своїх старих приятелів, добровільно взяла на себе тяжкий клопіт — доглядати за паном Юрієм (пані Іванна в цей час лежала в місцевому шпиталі)...
За горами й ріками, в далекій звідси Україні і під дзвінкий галоп суперінфляції тривало відродження загубленої посеред Європи нації, у хатах і квартирах прикрашали новорічні ялинки, в одеському порту білів «Шота Руставелі», українські політики ще невиразно уявляли, що таке долари... Нам здавалося, що чудо можливе. Різдвяної ночі дуже хочеться дива... Ми пролітали повз Ніццу у «білій шкаралупці» Скрипаля, і мовчали, бо світ довкола здавався маленьким, а життя — до болю пронизливим...
