Родинний скарб — коса

Цього року конкурс «Коса моя — краса моя» відбувався вже вдесяте. Однак організатори запевняють: за увесь цей час серед довгокосих красунь Раїса Кизима виявилася найстаршою. Проте її коса залишилася такою ж, як і в молодості — жодної сивої волосинки. «День» побував у пані Раїси в гостях.

...Стіни затишної кімнати — у світлинах. На родинних фотографіях — бабуся з онучкою, матір із донькою. І усі з довгим шовковим волоссям. Тільки у наймолодшої трирічної Таїси коси біляві, у п’ятикласниці Софії — темні, а в пані Раїси —мідного відтінку. «Я взяла участь у конкурсі (вже вдруге) заради моїх онучок — пояснює Раїса Кизима. — Дівчатка теж змагалися за звання володарки найдовшої коси, кожна у своїй віковій категорії. Хотіла їх підтримати...»

У цій родині розкішне волосся — традиція, яка передається з покоління в покоління. Ще в матері пані Раїси була довга-довга коса. «У дитинстві моє волосся плекала-доглядала мама, — каже Р. Кизима. — Мені завжди подобалося відрізнятися від інших дівчат. І в школі, і в інституті моя коса була найдовшою — за коліна. Іноді непросто було її розчісувати — рук не вистачало. Вже коли я в аспірантурі навчалася, почала різні зачіски собі вигадувати (розпускала волосся рідко, лише на відпочинку). На роботі ж хотілося виглядати більш строго. Все-таки я викладала студентам». До перукарів не зверталася. Завжди сама волосся вміла вкласти. І не фарбувала його ніколи. Знала, якими травами слід мити. «Завжди у мене на городі ріс любисток, якщо його запарити, а ще додати туди листків з горіха, виходить дуже хороший відвар», — ділиться секретом пані Раїса. Було якось, приятелька повела її в перукарню, та коли жінка розплела косу, майстри злякалися, мовляв, із такою довжиною не впораються. «Щоб зробити зачіску, мені вистачає п’ять-сім хвилин — розповідає Раїса Кизима. — Волосся мене ніколи не обтяжувало. Коса для мене — як частина тіла. Без неї, здається, просто не змогла б. Звісно, за волоссям, як за гарною квіткою, потрібен догляд».

Ми роздивляємося чорно-білі світлини. Ось тут господиня — десятикласниця. А цей знімок зроблений у фотоательє — волосся мало не до п’ят. Вона дуже хотіла, щоб залишилася пам’ять для дітей про те, якою була замолоду. Є й портрет, намальований, коли вчилася в аспірантурі. А на ще одній світлині — наче завмерла русалка. «Цей знімок зроблено у Болгарії. Ми там із чоловіком відпочивали, — розповідає Раїса Кизима. — Саме там і трапився один курйоз». Нерідко жінку смикали за косу — допитувалися, чи справжня, чи бува не приплетена. Так сталося й на курорті в Болгарії. Тоді у довжині волосся Раїси засумнівалися нові знайомі. Довелося косу розплітати. «Я тоді ще об заклад побився. Спір виграв — нові знайомі коньяк купували, — пригадує Володимир, чоловік Раїси. — Добре із такою дружиною подорожувати...».

Зрідка пані Раїса підрізала волосся, але лишень трішки — аби краще росло. Вона носила косу й коли діти були маленькими. Дуже хотіла дівчинку, щоб коси було кому виплітати. У її доньки Вікторії й нині волосся довге. Та й онучки підростають. «У нас тут матріархат, адже маємо семеро внучок», — жартує чоловік Раїси, садовлячи трирічну Таїсу собі на коліна. Дівчинка ж демонструє свою косу. Це їй бабуся заплела.

«Участі в конкурсі для володарок довгого волосся вже, мабуть, не братиму, — каже Раїса. — Але дуже хотілося б, щоб наступного року на сцену вийшли і мої внучки, і донька. Я їм за кулісами допомагала б, коси виплітала б».