«Розстріл» зими
19 січня православний світ відзначив Водохреще, яке завершає низку зимових свят. За переказами, води всіх водоймищ цього дня набувають святості та чудотворних властивостей йорданських вод, у яких хрестився Божий Син. У православних соборах і церквах проходить алегоричний ритуал водохрещення, який мав завжди особливе значення для українців і є яскравою демонстрацією національної обрядової культури. Традиційне святкове дійство на честь Водохреща відбулося і на території Музею народної архітектури і побуту України, розташованого поблизу села Пирогово, більш відомого в народі як Музей під відкритим небом. Сюди у святковий день приїхали не тільки пироговці, прихожани церкви Архистратига Михаїла, яка розташована на території музею, а й жителі столиці та сусідніх селищ. Наприклад, Галина Спічка (жителька Залізничного району Києва) приїжджає сюди не тільки на Водохреще, а й на Різдво, Трійцю, приводить із собою онуків. Вона каже, що тут свята дійсно проходять особливо, саме так, як вони проходили в селі, де пройшло її дитинство.
Маленька дерев’яна церква була «набита битком» ще задовго до початку безпосереднього освячення води. І протиснутися туди, щоб послухати спів хору або поставити свічку, здавалося нереальним. Людний двір в нетерпінні чекав на початок дійства. Зазвичай ритуал освячення води відбувався тут, на озері, де, за традицією, напередодні свята з льоду вирізався великий хрест, встановлювався і поливався буряковим квасом (через це він ставав червонуватого кольору), а в утворену хрестоподібну ополонку священик занурював Розп’яття, і вода в озері, згідно з православним віруванням, ставала цілющою і зберігала свої властивості цілий рік. Але цього року відсутність легендарних водохресних морозів не дозволила провести обряд на льоду, оскільки він був дуже тонкий. Люди приносили із собою зазделегідь приготовлену воду в банках, пляшках, відрах, бідонах і навіть у термосах. Крім цього, посеред церковного двору, поруч із дерев’яним хрестом, стояв величезний жбан із водою, прикрашений ялиновими гілками і кетягами калини — традиційною для середнього Подніпров’я символікою.
Задзвонили дзвони — люди стали виходити із церкви. Майданчик навколо хреста поступово заповнювався глядачами й одночасно учасниками дійства. Крім прихожан, з’явилися вершники на конях у костюмах запорізьких козаків і жінки в овечих кожухах і яскравих хустках, що тримали в руках глиняні глеки, прикрашені вінками з барвінку і калини, а також триєдиними свічками, які символізують триєдність Господа. За словами отця Андрія, священика церкви Архистратига Михаїла, такий символ не випадковий — саме Водохреще стало одним із днів, коли Бог відкрився людям у своїй троїстій сутності: Бог-Син у людській подобі хрестився в Йордані, Бог-Отець голосом звернувся до людей, називаючи Ісуса своїм улюбленим сином, а Святий Дух спустився на нього у вигляді голуба (звідси друга назва цього свята — Богоявлення). Люди заворожено слухали уривки зі Святого Писання, які оповідають про події далеких часів (служба проходила українською мовою), і в думках переносилися з холодного рідного села в сонячну Йорданську долину, густо прикрашену в цю пору червоними анемонами (отець Андрій свого часу сам побував там). У момент освячення води — занурення в неї Розп’яття — в небі над головами людей з’явився голуб і пролунали гучні постріли з рушниць, що символізували голос Божий. Насправді такий не зовсім характерний для класичного християнства звичай, про який розповіла заступник директора музею з наукової роботи Тамара Василенко, існує ще з часів язичества. А з приходом християнства цей звичай, як і багато інших, наповнився іншим змістом. Наші предки — язичники — приблизно в цей же час завершували свята на честь бога Коляди і цим обрядом, що іменується «розстріл Коляди», люди проганяли зиму і прикликали далеку ще весну. За це зима, як правило, відплачувала їм лютими лютневими морозами. Сьогодні ми називаємо їх водохресними.
За словами Т. Василенко, народні гуляння, присвячені різним календарним і релігійним святам, проходять на території музею, починаючи ще з 1980 року. Крім цього, тут проходять так звані свята народної творчості — своєрідна форма відродження традицій українського народу. Щоправда, раніше музей мав можливість запрошувати на такі свята різні фольклорні колективи з багатьох регіонів країни (були гроші, щоб оплатити артистам відрядження). Зараз же таких коштів немає: держава дуже рідко субсидує лише реставрацію музейних будівель і закупівлю нових експонатів. А народ, як відомо, вимагає видовищ. Як сказала заступник директора, музей є мініатюрною (щодо реальних розмірів) моделлю України минулих віків, люди приходять сюди, щоб долучитися до культурних традицій рідного народу. Але коли замість артистів вони бачать переодягнутих і, слід відзначити, бездарних «добровольців», у них надовго зникає бажання підтримувати і розвивати ці традиції.
