Римас КУРТIНАЙТIС: «Я налив чарку коньяку і сказав: ну от і приїхали, пане міністре!»
Коли в кулуарах нового литовського уряду консерваторів заговорили, нібито новим директором департаменту спорту може стати баскетболіст, та ще й виступаючий нині за французький клуб, більшість політиків поставилася до цього скептично. Та й хто? Куртінайтіс? І не тому, що Римас далекий від політичних конфліктів. Навпаки, він знаний як людина незалежна, незручна навіть для соратників своєю прямотою і непередбачуваністю. Більше того, на відміну від більшості спортсменів атакуючий захисник із міста-цитаделі консерваторів Каунаса завжди мав славу запеклого прихильника Ландсбергіса й Вагнорюса. Він був із «Саюдісом» серед тих, хто з тріском програв комуністам політичний матч 1992 року. Тож із лояльністю до партії, яка перемогла на чергових парламентських виборах, у Куртінайтіса все —
«о’кей!». Кореспондент «Дня» розмовляв із Куртінайтісом незадовго до його від’їзду.
«БЕЗ МАШИНИ — ПОТОНУВ БИ В МОРІ ПАПЕРІВ»
— Римасе, ми з вами знайомі не один рік. Особливо часто зустрічались у просторому залі каунаського «Спортгалле», де ви завжди підкреслювали, що в ньому дихається особливо вільно. А чи не тісно тепер у міністерському кабінеті?
— Ви маєте рацію, і тому я в ньому майже не буваю. Хіба що, коли треба прийняти іноземну делегацію чи скористатися «вертушкою» — подзвонити по прямому телефону якому-небудь великому начальнику. Ну, а в іншому моє життя, як, утім, і завжди, проходить на колесах.
— Коли не таємниця, які у вас колеса?
— А що приховувати: мені, як члену уряду, виділили «BMW». Я без нього як без рук. Майже кожні вихідні обов’язково їжджу в маленькі міста і села на різні спортивні свята і змагання. Отак і виходить, що мені бракує часу для родини. Дружина мені всі вуха продзижчала: мовляв, думала коли повернемося додому, житимемо по-людськи — ходитимемо в театри, зустрічатимемося з друзями, а вийшло навпаки.
— Римасе, наскільки мені відомо, ви завзятий гонщик. Чи були у вас із цього приводу конфлікти з дорожньою міліцією?
— Так хіба тільки з нею? Приміром, для службових машин є обмеження: наїжджати не більше 2000 кілометрів на місяць. А я часом цю відстань долаю за тиждень. Іноді потрапляю в такий цейтнот, що доводиться «включати форсаж» і їздити на дуже високій швидкості під 200 кілометрів на годину, тим часом як у нас встановлено не більше 100. Вся Литва вже знає: коли по дорозі мчить «BMW» з державними номерами — це їду я.
Дуже часто мене зупиняють поліцейські, навіть не для того, щоб оштрафувати, а щоб продемонструвати зашкалений радар. Доводиться розігрувати каяття, говорити, що усвідомив і більше не порушуватиму правила. Правда, одного разу завзятий вартовий порядку погрозив мені, що позбавить прав водія. Я відповів: якщо заберете документи, то позбавите міністра роботи і він із горя втопиться в морі паперів. Утім, коли дуже захотіти, то Куртінайтіса можна «прищучити» й за інше порушення — у нас міністру заборонено водити службову машину, він мусить мати водія. Проте якби щоразу користувався його послугами, то нікуди не встиг би.
«Я — ЛЮДИНА РИЗИКОВАНА, НЕ ВСТИГАЮ БОЯТИСЯ»
— З цього приводу пригадав старий польський анекдот. Зустрілися двоє міністрів у трамваї...
— Так, знаю. У мене з цього приводу є новий литовський анекдот. Зустрілися двоє міністрів на баскетбольному майданчику... Втім, це не анекдот. Річ у тому, що майже половина керівництва Литви — колишні спортсмени. Приміром, міністр фінансів — майстер спорту з художньої гімнастики, а голова муніципального відомства — шаховий гросмейстер. Тому з урядом легко знаходити спільну мову, а з парламентом — трішки важче. Депутати — люди слизькі (як, утім, напевно, й в Україні), передусім думають про задоволення власних політичних амбіцій, а не про те, щоб у нас з’являлися нові Сабоніси чи Марчюльоніси. У мене склалося враження, ніби парламентарії тільки й хочуть, аби їх не смикали, не змушували приймати відповідальні рішення і, не приведи Господи, щоб про них поганого слова не сказала преса.
— А ви не боїтеся цього?
— Як то кажуть, фолів боятися — в баскетбол не грати. У кожного своя робота. Коли я виступав за «Жальгіріс», часто й мені перепадало так, що мало не здасться. А де ви бачили хоч одного міністра, котрому не діставалося б «на горіхи»? Нині, приміром, на мене обрушилися з усією силою «пролетарської ненависті» (сміється) за те, що я підтримую приватні баскетбольні школи Сабоніса, Марчюленіса, Хомічюса. Мовляв, допомагаю друзям, а не бюджетному ДЮСШ розбазарювати державні гроші, й за це колишні колеги мені «відстібають». Ну, по-перше, я просто «тихо радію», коли дітей поділяють на «кибальчишів» і «плохишів». По-друге, як і в усьому світі, приватні коледжі за рівнем викладання та «якістю» випущеної продукції набагато перевершують державні навчальні заклади. Про це свідчить хоча б той факт, що команди ДЮСШ програють «приватним» по півсотні очок. А по-третє, хто цим правдолюбцям наплів, нібито ми припинили фінансувати громадські секції. А стосовно додаткових коштів, то тут уже, перепрошую, виділяємо залежно від кінцевого результату. Думаю, що й у вас на шпальти газет не потрапляє лише нероба.
— Римасе, а чи не було вам страшно ставати міністром? Я розумію, що спорт, ясна річ, і в Африці спорт, але ж справи «паперові» дещо відрізняються від тих, якими ви займалися на баскетбольному майданчику...
— Я — людина ризикована, мене вмовили буквально за 10 хвилин, тож навіть не встиг злякатися. Коли я грав у Франції (в цей час у Литві змінилася політична ситуація), у моїй квартирі пролунав телефонний дзвінок. Узяв трубку, а звідти: «З вами зараз говоритиме прем’єр-міністр Литви». Поспілкувалися. Я підійшов до бару, налив чарку коньяку і сказав сам собі: «Ну от і приїхали, пане міністре!»
«КОЛИ ТРЕБА, НАВЧИВСЯ Й ВИБИВАТИ»
— А це правда, Римасе, що ви наймолодший міністр у країні!
— Хіба не видно — вродливий, повний сил і енергії, не ношу окуляри, не спираюся на ціпок, у вухах немає слухового апарату. А коли серйозно, є ще голова муніципального відомства, про котрого я згадував вище. Так от він, справді «хлопчисько» — йому немає навіть 35. Загалом у нас вік керівників міністерств у середньому не перевищує 40 років, а в парламенті — 35.
— Отже, вам із ровесниками легко знаходити спільну мову, ну, приміром, «вибити» копійку-другу під свій департамент?
— Загалом я не «вибивальник», а, коли пам’ятайте, «забивальник». Та чого либонь із нами життя не витворяє — навчився й «вибивати». Цього року вдалося урвати з бюджету в 1,5 разу більше, ніж торік. Хочете вірте — хочете ні, але наше міністерство єдине у країні, якому збільшили фінансування в такому великому обсязі.
— Що, олімпійський чемпіон Куртінайтіс допоміг?
— Ні, допоміг міністр Римас Куртінайтіс, котрий зі своїми помічниками підготував своєрідний бізнес-план розвитку спорту в Литві, а задавати грі потрібний ритм, повірте, він навчився.
— Під час вашого виступу за «Жальгіріс» і збірну країни наставники вас недолюблювали за незговірливість, таку собі ексцентричність. Подейкували, ніби ви були не проти порушити спортивний режим?
— На це запитання у двох словах не відповіси. Коли тобі постійно товчуть, що ти такий-сякий, то мимоволі хочеться «викинути колінце», як би правильно висловитися, на зло, чи що? Мовляв, чого чекали, те й отримуйте. Тепер усе інакше. На мене сьогодні не дивляться як на сперечальника Куртінайтіса, для цього немає ані найменшого приводу. Та й поведінка стала скромною, як у всіх міністрів.
— Що, навіть під час раутів і прийомів — ні, ні, ні?..
— Віддаю перевагу мінеральній воді, у крайньому випадку келих вина.
— Це позерство чи принцип?
— Я — граючий баскетболіст, і разом зі своїми друзями — Микитою Моргуновим, Томасом Пачесасом і Вергіліусом Прашкявічусом у складі каунаського «Атлетаса» виступаю в чемпіонаті Литовської баскетбольної ліги. Отже, порушувати спортивний режим не маю права. Граю, можливо, не так, як 2—3 роки тому, але проблем суперникам створюю чимало. А снайперські можливості в мене, міністра, анітрішки не гірші, ніж у баскетболіста.
«ІЗ САШКОМ ВОЛКОВИМ ГОТОВИЙ І КОМАРІВ ГОДУВАТИ»
— Гаразд, давайте відкинемо політику, спорт. Подейкують, неначе вас бачили в Києві у вельми екзотичному місці — на рибальському ринку. Цікавилися вартістю наживки, купували волосінь, гачки...
— А що в цьому незвичайного? Відзначу: у вас чудовий вибір снастей. Отож і придбав випадково. Не знаю, правда, коли ними скористаюся, але, думаю, виберу вдома час.
— Якби вам нині в Києві вдалося вибратися на риболовлю, кого захопили б із собою?
— Звісно, Сашу Волкова. Якщо навіть не клюватиме, позгадуємо про спільний виступ за збірну, українських комарів підгодуємо.
— Коли вже ми відійшли від політики та спорту, розкажіть, будь ласка, про свою родину.
— Моя дружина дуже серйозна пані — заступник директора будівельної фірми. Вона обійняла цю посаду зовсім недавно — 1 травня. До цього — останні десять років — виховувала дітей, займалася домашнім господарством і «будувала» мене. Після того як я став міністром, вирішила, що «будівництво» завершилося, і взялася за «інші споруди». Донька Лаура складає вступні іспити в університет на факультет іноземних мов. Коли я грав у різних країнах, аби підтримувати з трибун батька, дочка вивчила німецьку, іспанську, французьку і трішки італійську. Син Гедрюс займається в школі та грає в баскетбол.
— І в нього є шанси чогось у цій справі досягти?
— Думаю, так. Ну, а коли нічого путнього й не вийде — особливо не переживатиму, либонь доріг у житті багато.
— Найближчі плани?
— Серед них — відновити навчання в Інституті фізичної культури та продовжувати роботу в міністерстві. Як жартує наш прем’єр: «Наша маленька Литва зуміє здивувати свiт або спортивними рекордами, або нечуваною кризою банківської системи». Так от, аби не допустити другого...
