Санчо Панса та дипломатія
Ситуація, яка склалася навколо висловлювань російського посла В.Черномирдіна в інтерв’ю «Комсомольській правді», вражає насамперед своїм сюрреалізмом. Великий режисер Луїс Бунюель міг би зняти на основі цієї історії чудову сюрреалістичну комедію. Сценарій починався б із того, що в такій собі країні У з’являється посол країни Х — чоловік веселої вдачі, поважний, щирий, з достатком графа Монте-Кристо та простецькими манерами. Він любить плескати людей по плечах і починати речення зі слів «Ну, што мы в самом деле, чужие что ли?..». У цьому здебільшого й полягає його дипломатичний хист. До нього поступово звикають і змиряються як із невід’ємною частиною колориту країни Х.
Але ось приходить час, і наш герой уже вважає, що індивідуальне плескання по плечах — це не його масштаб, тож вирішує поплескати по плечах всю країну У. Наче мусульманський муедзин, він видирається на найвищу дзвіницю в місті і починає співуче виголошувати по пунктах, що він думає про президента країни У, про її прем’єр-міністра, лідерів опозиції і взагалі про країну У. З’ясовується, що всі вони йому категорично не подобаються. Після цього він спокійно спускається вниз і продовжує повсякденні дипломатичні справи.
Ви думали, що то був сюрреалізм? Ні, це поки що реалізм, сюрреалізм розпочинається далі. Стривожені громадяни країни У починають чухати потилицю: що означає цей нестандартний дипломатичний хід? Чи варто очікувати, що суботні звернення посла країни Х стануть тепер регулярними? Чи взяв він за мету детально ознайомити шановну громаду зі своїми думками щодо інших політиків країни У, їхніх родичів, домочадців та домашніх тварин? Хто дав йому такі високі повноваження? Молодь навіть уживає таке складне словосполучення, як «Віденська конвенція про дипломатичні зносини». Натомість аксакали згадують відому за старих часів заповідь, що «у нас дарма писати не будуть, начальству видніше».
У повітрі починає бриніти сакраментальне запитання: а хто є справжнім начальством у країні У? На цьому терпець справжнього начальства уривається, і воно (начальство) прямо заявляє послу країни Х, що він у країні У як не як дипломат, а не оракул, до того ж тут і своїх «муедзинів» забагато. І що робота посла полягає не в тому, щоб плескати громадян по плечах, тим більше — не в тому, щоби навмання посилати кого завгодно куди завгодно. А якщо він цього не розуміє, то його теж можуть послати... на історичну батьківщину, у повній відповідності до положень тієї самої Віденської конвенції.
І ось тут починається справжній сюрреалізм. Уся «прогресивна» громадськість країни У, а радше ті, хто самі себе зарахували до її лав, в єдиному пориві встають на захист посла країни Х і його права з усією дипломатичною відвертістю мислити вголос, хоч би в якій точці часу та простору він на той момент перебував — на кухні, в клуні чи на трибуні. Праведний гнів переповнює душі «прогресивної» громадськості, а також наближених до неї засобів масової інформації. Напруга зростає. Посол країни Х перетворюється на символ вільної політичної думки, на дипломатичного дисидента, який до останнього нафтодолара готовий відстоювати своє право на суботню проповідь у країні У.
На цьому сценарій поки що обривається... Яким буде його кінець? І чи буде він узагалі? Адже, за всієї кумедності сюжету, насправді це дуже сумно — коли посли перестають бути дипломатами, а політики — патріотами. Коли весь досвід дипломатичної діяльності людства не може переважити забаганок вельможного зайди. Коли запопадливість перед хамством виправдовується політичною доцільністю, а принциповість і сумлінне виконання дипломатичних обов’язків — зрадою національних інтересів. Воістину, як бідкався з іншої нагоди Санчо Панса: «Бачу вже, що пригод шукаючи, такого собі лиха напитаємо, що вже не розберемо, котра в нас нога права, а котра ліва».
Історія дипломатії знала різних послів. Були такі, кого знаходили п’яними на сходинках борделів. Були такі, хто порівнював політиків країни перебування з безголовими курками. Були такі, хто влаштовував п’яні дебоші з поліцією країни перебування. Всі вони, зрештою, приносили вибачення і «тихою сапою» відкликалися на батьківщину. Бо нема нічого вищого і ціннішого для справжнього дипломата, ніж репутація його країни. «Зробіть так, щоб Францію любили», — казав Наполеон, відряджаючи своїх послів за кордон.
Одне з найвідоміших визначень дипломатії звучить так: «Дипломатія — це інтелект і почуття такту, поставлені на службу зовнішній політиці».
На жаль, у випадку з послом країни Х обидва ці компоненти виявилися відсутніми. А може, це така зовнішня політика, на службу якій він поставлений?
