Сантименти й документи

Програма «Нові німецькі фільми» в рамках Днів німецької культури в Україні стала, безсумнівно, справжнім подарунком нашій кіноаудиторії. Німці дійсно підібрали все найкраще, що з’явилося в їхньому кіно за останні три роки. Тут і документальні фільми, і мелодрами, і дитяче кіно. Головна подія — звісно, прем’єра оскароносного «Ніде в Африці» (режисер Кароліне Лінк) — історичної драми про поневіряння єврейсько-німецької сім’ї в Африці в часи Холокосту. Фільм Лінк — типовий взірець «великого стилю» з епічними зйомками, далекою екзотикою, соціально- політичним конфліктом, і своя публіка в нього, звісно, є. Як є свій глядач і у документальних робіт — «Динамо Київ — легенда футбольної команди» (2000 р., режисери Олександра Грамматке, Барбара Метцлафф) і «Чорний ящик» ФРН (2001 р., режисер і сценарист Андрес Фаель). Остання картина — також про свого роду легенду — вірніше, про легендарну терористичну групу РАФ, яка, без перебільшення, прикувала своїми акціями увагу всього світу.

Однак найефективніше поєднання глядацького успіху з якістю самого фільму було досягнуте в «Гуд бай, Леніне!» (2002 р., режисер Вольфганг Беккер).

Наша пострадянська реальність — щодо своїх страхів і об’єктів неприйняття — ні в чому, здається, не відрізняється від іншого світу. Ми недолюблюємо наших правителів, не довіряємо багатим, ненавидимо й боїмося ісламістів, терористів, американців. Перелік можна продовжити. Однак є одна річ щодо якої ми глибоко оригінальні й не знаємо міри: наше, вже без будь-яких префіксів, радянське минуле.

Тут — або злісне відторгнення, або захоплива ретроградна амнезія. Розлучитися сміючись — бракує почуття гумору. Стратити — бракує рішучості. Тим більше запитаним є досвід тих, хто пережив історичну драму, вельми схожу на нашу.

«Гуд бай, Леніне!» — сентиментальна подорож у соціалістичне минуле Східної Німеччини, смішне, трохи ностальгічне прощання з НДР, країною піонерів, продуктових наборів і героя-космонавта Зігмунда Йєна. У матері головного героя «Леніна» хворе серце. Після тривалого перебування в комі вона не знає, що тієї країни, в якій вона жила й ідеалам якої була віддана, вже немає. Однак будь-яке хвилювання їй протипоказане. І Алекс (Деніел Брюл) влаштовує багатоденний перформенс, відтворює навколо матері (Катрін Саб) реальність НДР. Перекладає в старі упаковки західнонімецькі продукти. Спочатку монтує, а потім знімає цілу низку телепрограм соціалістичного ТБ. Бреше натхненно, винахідливо, відчайдушно, втягуючи в рятівну гру всіх навколишніх. А коли настає час, режисує дивовижну телепрограму, в якій Ерік Хоннекер передав владу в країні Зігмунду Йєну. А той відкрив кордони, і Німеччина стала єдиною після приєднання Західної частини до Східної — не навпаки! Смішних ситуацій і комічних дурниць — море. Так само, як і смутку — тихого, щемлячого. Мати Алекса вмирає в день остаточного возз’єднання, під грім салютів. Вмирає разом з тією країною, яку Алекс завжди асоціював зі своєю матір’ю.

«Гуд бай, Леніне!» шедевром не назвеш. Усі переваги цього фільму — в дотепному й продуманому, добротно втіленому сюжеті. Жодних візуальних викрутасів, складних метафор. Сімейне кіно.

Дивним є інше. Беккер, який виріс у Західній Німеччині, зумів зрозуміти людей по той бік Стіни. Зумів — хоча б у своїй стрічці — примирити їх з минулим, з якого їх безповоротно й досить жорстоко викинули. Можливо, це і є справжня політкоректність.

Звісно, навіть з такої різноманітної, але все-таки не дуже широкої програми глобальних висновків не зробиш. Напевно, в Німеччині є й своя дика неприборкана «поросль» молодих режисерів, цікаві артхаусні експерименти. А головні якості німецького мейнстриму очевидні: стриманість стилю, увага до дрібниць, інтимного простору людського життя, фактична точність, гарна акторська школа.

Цікаво, а які в них там, усе ж таки, бунтарі?