Що врухомлює колеса українських байкерів?

Нещодавно прем’єр-міністр Росії Володимир Путін «осідлав» триколісний «харлей девідсон» і очолив колону байкерів у Новоросійську, назвавши байк-шоу не лише розважальним, а й патріотичним заходом. Вітаючи саму ідею наповнення розважальних заходів ціннісним смислом, не можна не вказати на виразну передвиборчу спрямованість такого долучення. Який поріг чутливості мають українські байкери? Наскільки об’єднання українців «за інтересами» готові до такого «єднання»? Нині найвідоміший із вітчизняних зльотів мотоциклістів — «Тарасова гора», що присвячений вшануванню Тараса Шевченка. Минулими вихідними маршрут лицарів на залізних конях проліг через Музей «Козацькі землі України», що в селі Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області. «День» скористався цією нагодою, щоб дізнатися, які пріоритети мають і яких проводирів визнають вітчизняні байкери.

Близько трьохсот байкерів із України, Росії, Молдови та Лівану побували в унікальному музеї, що в селі Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області, побачили хутір Тараса Бульби, доторкнулися до вражаючих артефактів та пам’яток (понад 10 тисяч експонатів!). За словами організатора «оксамитового» фесту Ашота Арушанова (Сальвадора), саме в нього виникла ідея, щоб байкери гуртом відвідали музей у Вереміївці.

«Такої місцини ніхто із хлопців ніде не бачив, тому всі лишилися задоволені. Власне, сюди приїхали байкери-інтелектуали. Ходили скрізь, слухали екскурсовода, цікавилися унікальними експонатами, які тут зібрані. Ми живемо в Україні, тому знакові для кожного українця місця і відвідуємо. Як бачите, їздимо на Тарасову гору, цього разу приїхали сюди. Враження від хутора Тараса Бульби дуже яскраві», — зауважив Ашот.

Ашот підкреслює, що байкери завжди стояли і стоятимуть осторонь політики, для них головне — дорога, вітер і свобода. Проте це не заважає приборкувачам мотоциклів займати активну громадську позицію. Так, у липні Ашот Арушанов спільно з Василем Вірастюком провели акцію «БайКрай-2011», якою намагалися привернути увагу до проблем взаємоповаги і дисципліни на дорогах.

«Акція виявилася досить дієвою. Вже на третій день нас починали впізнавати, розуміли, що ми хочемо донести, підтримували і казали, що ми робимо потрібну справу. Приємно, що вдалося донести хоча б до частини українців, до громадськості та до автолюбителів наш меседж — бути культурними і ввічливими на дорогах. Також ми звертали увагу на стан доріг. Є навіть один конкретний приклад. Коли я в прямому ефірі сказав про стан доріг на Софіївській Борщагівці в Києві (а там усе розрили, щоб покласти новий асфальт, але за два місяці нічого так і не зробили), то вже наступного дня після мого виступу приїхали грейдери. До мене потім люди підходили і дякували. Плануємо проводити цю акцію щорічно і порівнювати в різних регіонах стан на дорогах як по аварійності, так і по якості ремонтних робіт», — запевнив Ашот.

Справді, байкерам сподобалося у скансені. Вони «впрягалися» у вози й позували для численних фотокамер, познайомилися із «зірковими» волами, котрі свого часу знімалися у фільмі Володимира Бортка «Тарас Бульба», спілкувалися з місцевим населенням, слухали кобзаря Василя Нечепу і навіть намагалися порозумітися зі справжнісіньким характерником та цілителем Володимиром Холошнею, котрий навчав їх, як можна ходити по битому склі.

Тим часом біля трьох вітряків зібралося чимало люду, і розпочалася вистава кінного театру із Запоріжжя (керівник — Юрій Ружин). Запорізькі козаки гарцювали на конях, хвацько розмахували шаблями та цвьохали батогами. Наостанок влаштували для байкерів неабияке випробування, запросивши їх взяти участь у ряді підступних конкурсів. Не даремно ж байкерів нерідко порівнюють із козаками. На думку Ашота Арушанова, таке порівняння є певною мірою алегоричним. Проте головний байкер країни таки зізнався, що часом почувається козаком: «Маємо багато спільного. Коні в нас залізні. Хтось носить оселедці, хтось — косички. Хоча, звісно, справа не в цьому. Головне — це стан душі, стан польоту, свободи і, звісно, дорога. Дорога і відносини між собою, між містами, між країнами. Завдяки тому, що ми їздимо один до одного, вдається такі відносини підтримувати», — підсумував Ашот.

Загалом українські байкери стверджують, що вони цілковито аполітичні й відрізняються від своїх російських колег хоча б тим, що мають інших поводирів та інші пріоритети. Наприклад, можуть поїхати в Канів і вклонитися Тарасові Шевченку, але не уявляють собі ситуації, коли хтось із українських політиків їхатиме на чолі мотоколони.

ВРАЖЕННЯ

Андрій Торпеда, байкер:

— Я вперше приїхав у Вереміївку. Враження дуже багаті, насичені, мені тут страшенно сподобалося. Особливо сподобалося, що людина, яка все тут робить, вкладає гроші не в якісь розкішні вілли, а в українську культуру, зберігає все це для наступних поколінь. Дуже велика подяка йому за це. Думаю, що наші нащадки це оцінять і розумітимуть, що треба бути панами в хорошому значенні цього слова, а не волами. Я —будівельник, але ось уже п’ять років, як став байкером. Серед нашої спільноти існує така думка, що байкер — це та людина, яка бодай щось зробила в байкові своїми руками. Цю людину справді можна назвати байкером, а не ту, котра тільки горілку п’є, платить — і їй все роблять. Ми таких байкерів називаємо «мажорними». Коли щось робиш своїми руками — знімаєш мотор, міняєш щось, лагодиш, — тоді й ставлення до байка таке ж, як у козаків, мабуть, було до свого коня. Тільки якщо в байкові ми міняємо мастило, то коня треба годувати (сміється). А ще байкер — це свобода. Ми всі любимо дорогу, всі любимо покататися на мотоциклі, подивитися нові місця, заїхати, наприклад, в таке місце, як тут. Приїду ще раз обов’язково з дружиною і малою дитиною, щоб показати їм Вереміївку. Таке враження, ніби потрапив у інший світ, де повітря насичене історією. Справді почуваюся козаком.

Василь Нечепа, кобзар, лірник, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка:

— У нас в Україні ми мало бачимо цієї байкерської культури. І це дуже добре, що вони нею цікавляться. А ще в них же є дуже знакове гасло — вони йдуть до Тараса. І потім цей Тарасів дух поширюють у Європі. Я бачу, що є відродження, український ренесанс, до якого причетні й байкери, і в нас є перспектива з отакими козаками. Сподіваюся, що колись Україна вся буде така, як Музей «Козацькі землі». Тоді ми будемо непереможні та заможні.

Володимир Недяк, мистецтвознавець, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, директор Музею «Козацькі землі України» в селі Вереміївка:

— Ашот якось був у мене в гостях, і йому тут дуже сподобалася атмосфера, тож він сказав, що байкери залюбки приїдуть сюди відпочинути. До речі, Ашот мене попередив, що приїдуть не просто байкери — приїдуть інтелектуальні байкери. Гадаю, вони справді чимось пов’язані з козацтвом. Якби їм дати якомога більше інформації, внести в їхній рух етнонаціональної культури... Рік тому до мене заїхали двоє байкерів із Кривого Рогу. Я їм за годину провів екскурсію музеєм. То вони сказали, що за одинадцять років у школі не дізналися стільки цікавого. Мовляв, «якби нас цього вчили, то ми б Україну по-іншому любили». Тобто все залежить від того, як їм подати інформацію, як розповісти, які акценти поставити. Крім мотокультури, яку вони люблять і якою займаються, їм також треба розширяти кругозір, щоб ставати справжніми українськими козаками.

Віктор Павлік, співак, байкер:

— У байкерському русі я вже п’ять років. Бачив (особливо на Західній Україні) багато байкерів-іноземців — німців і поляків. Вони добре екіпіровані, їздять по троє-четверо в групах і поводять себе дуже виховано, нікого не обганяючи. Я вважаю, що й серед наших байкерів більшість — культурні люди. Ще наші байкери, зокрема Ашот, роблять всілякі благодійні акції — виставки, виступають з концертами, допомагають дитячим будинкам. Крім того, подібні поїздки до Канева чи Вереміївки вдосконалюють морально-духовний рівень байкерів. Бо багато хто з молоді, бачачи, що байкер одягнений, як неформал, вважає, що він — дика, некультурна й неосвічена людина. Але насправді за цими зовнішніми ознаками, за одягом часто ховається великий дух і найкращі якості.