Школа та «путяга» Вознесенського

Погодьтеся, в цю новину важко повірити: Вознесенському — 75! Можливо, тому важко, що «талант — єдина новина, яка завжди є новою» (Пастернак) і, додам, — дивовижною. А можливо, тому, що ми всі ніби знаємо Вознесенського з його 14 років, коли він прийшов зі своїм першим зошитом віршів саме до Бориса Пастернака.

Ну, а потім була рання приголомшлива слава цієї четвірки: Ахмадуліна, Вознесенський, Євтушенко, Рождественський — яка збирала стадіони, як на Заході — рок-групи. І молоді голоси цих поетів врізалися в пам’ять і залишилися на плівках, та й у кіно — в «Заставі Ілліча» Хуциєва.

Врізалося в пам’ять і інше: як Хрущов кричав і тупав ногами на зовсім молодого Вознесенського на зустрічі уряду з творчою інтелігенцією. Чому саме на нього? От у Євтушенко, наприклад, були у віршах і більш різкі публіцистичні висловлювання...

Гадаю, причина в глибоких естетичних розбіжностях Андрія Андрійовича з радянською владою. Сама його поетична мова була категорично далекою від «великого стилю» і псевдонародних імітацій, які іменувалися соцреалізмом. Та й взагалі на сірому тлі політично і стилістично «правильних» поетів метафори Вознесенського виглядали до непристойності дратівливо яскраво.

Навіть у поемі про Леніна «Лонжюмо» (1962 — 1963) він ухитрився намалювати таку от еротично-метафоричну картинку:
«Земля,
ты нас взглядом апрельским проводишь,
лежишь на спине,
по-ночному безмолвная.
По гаснущим рельсам
бежит паровозик,
как будто сдвигают
застежку на «молнии».

А ще в цій поемі Вознесенський поставив кілька крамольних для того часу запитань: «Скажите, Ленин, где победы и пробелы? \ Скажите — в суете мы суть не проглядели?», «Скажите, Ленин, у нас идея не ветшает?»

Це в 1990-ті новоявлені демократи, які щойно сховали свої партбілети, улюлюкали вслід безпартійному поету: ату його, він про Леніна поему написав. А от у сімдесяті мій особистий стукач Анатолій М., повертаючи пластинку із записом «Лонжюмо» в авторському читанні, не міг приховати потрясіння: як таке могли видати, і чому цей Вознесенський не сидить у в’язниці чи психлікарні.

Дратував Вознесенський і колег по цеху — ну як можна так нескромно писати:
«...в прозрачные мои лопатки
входило прозренье, как
(був навіть варіант «вошла гениальность, как»)
в резиновую перчатку
красный мужской кулак;
«Андрей Вознесенский» —
будет,
побыть бы не словом,
не бульдиком,
еще на щеке твоей душной —
«Андрюшкой»...

А річ уся в тому, що його дар дійсно не скромний, а великий, і — прозріння підтвердилося — «Андрій Вознесенський» вже є і, безсумнівно, буде в російській літературі. Як, до речі, і в російському театрі.

У довготривалому житті на сцені нашої найкращої рок-опери «Юнона і Авось» абсолютно упевнений (вже більш ніж чверть століття вона є візитною карткою «Ленкома»). І всі нові покоління закоханих будуть слухати і співати «Ты меня на рассвете разбудишь...» і «Красный шиповник». Має ж молодь відповідати поету взаємністю!

Він сам, скільки років я з ним знайомий (а це вже тридцять три), завжди цікавився молодими — насамперед поетами й рокерами. Коли в 18 років я приїхав до Москви, тогочасний капітан «Алого паруса», сторінки для тінейджерів «Комсомолки», Юра Щекочихін сказав, що мене просить зателефонувати Вознесенський, — о, це було схожим на диво!.. (Виявилося, що Андрій Андрійович регулярно цікавився, «не пошли ли маленькие».) Звісно, я негайно подзвонив. Відтоді ми й товаришуємо. А одного разу я процитував Андрію Андрійовичу нову пісню Гребєнщикова, якого він тоді не знав. Буквально через кілька днів Вознесенський зателефонував мені з проханням повторити йому цитату — він вже писав статтю в «Літературку», першу про БГ в офіційному й такому авторитетному виданні.

І сьогодні його увага до молодих не послабшала. У лютому Вознесенський вів вечір, присвячений дню народження Пастернака. А після закінчення підійшов до мене й ледь чутно прошепотів — у нього майже зовсім пропав голос, — що юний поет з Харкова, що сором’язливо виступив на вечорі, здається йому цікавим і чи не попросити мені його вірші для газети. Можливо, так Андрій Андрійович повертає борг Пастернаку? І хоча вірші харків’янина виявилися такими, що не дозріли поки що для «Нової», хто знає, як швидко він зростатиме, якщо вже поступив до школи Вознесенського.

А така школа, чи, точніше, ремісниче училище («путяга») дійсно є. Ті, хто тут вчився, безумовно, оволоділи ремеслом, технікою віршування. Інше вже є справою долі та рівня обдарованості кожного.

Поки що жоден учень вчителя не перевершив. Вознесенському, незважаючи на 75, рано надписувати свої книги знаменитим «переможцю учню від переможеного вчителя».