«Шляхи»-дороги Олександра Миловзорова

Сама звістка про вернісаж Олександра Петровича Миловзорова не була несподіваною. Петрович, Сашко, як зазвичай називають  художника  люди різних поколінь, людина  активна, діяльна, його шляхи-дороги простежити непросто. Місяць не побуваєш у затишній, гостинній Галереї «36», що   на Андріївському, де Миловзоров  багато років художній керівник, і вже відірваний від життя. Виявляється, Петрович  у Чехії. Відкриває там персональну виставку. Приїдеш дізнатися  про празьких знайомих через кілька тижнів, Сашко виїхав на пленер  до Німеччини.  Зачекаєш ще місяць, а Миловзоров вже підкорює Італію, де у нього живе красуня донька Оксана, теж художниця. І солодкоголоса онука Ліза, співачка. Потім ненадовго кидає якір у Києві. Щоб  розповісти про враження. На полотні, звичайно. Або у графічних роботах. Інколи в кераміці і  скульптурі. Презентує чергову, майже завжди несподівану за задумом і втіленням експозицію.

Цього разу все виявилося не так просто. Олександр Петрович Миловзоров  зібрав  друзів і колег  у такому знаковому і престижному місці, як Київський національний музей російського мистецтва, не випадково. Річ у тім, що цього року заслужений художник України відзначив  75-річний  ювілей. Про це багато хто пам’ятає, оскільки  народитися  Петрович примудрився 22 квітня, в один день із  «вождем усіх народів». Тоді і поздоровляли. Але оскільки  такі  дати у людей мистецтва  заведено відзначати протягом усього року,  Олександр Миловзоров вирішив підсумувати  прожите масштабною  персональною виставкою, якій дав оглядову назву «Шляхи».

У кількох залах музею він представив живописні, графічні серії робіт, що створені  за останніх 10 років  і до сьогодні майже ніде в Києві не виставлялися. Це «Тора, дні творіння і  буття» —  спроба осмислити  витоки людства, докопатися до суті походження  релігії, зрозуміти, хто ми такі — сучасні люди, що на короткій низі з хитромудрими технічними ґаджетами,   звідки родом.  Миловзоров не просто фантазує на тему, він прискіпливо  вивчає  Біблію, Старий Завіт.  У своїй майбутній книжці, яка також  зветься «Шляхи», художник щиро зізнається: «Мені читати Біблію важко.  Я сприймаю її як  істину і ставлю нескінченні запитання. Наприклад, якщо першими нащадками Адама і Єви були Каїн і Авель, то від Каїна, що убив Авеля, пішли всі, навіть і ми з вами, тобто від убивці?!. Слава Богові, він дав Адамові і Єві ще одного сина — Сіфа, не заплямованого вбивством. Тому, можливо, ми — його нащадки?..»  Охоплений суперечностями, що майже роздирають його фізично,  Олександр Миловзоров випліскує їх на полотні:  герої серії «Тора...» — не безликі казкові персонажі, а замасковані під  художній наїв живі люди, із властивими їм пристрастями, характерами і вадами.   Ця серія робіт — велика і детальна, і коли починаєш замислюватися, яку цитату з Вічної книги закодував  в тій чи іншій картині художник,  хочеться «читати» її довго й уважно.

Зовсім інший, зовсім чарівний післясмак залишає серія графічних робіт «Моя Шевченкіана». Це саме його, художника Олександра Миловзорова,  Шевченка, і нічия інша. Не забронзовілий геній із впізнаваним обличчям без емоцій, а дотепні, пустотливі  варіації на тему життя і творчості видатного поета, що не нехтував простими життєвими радощами. Роботи  яскраві і легкі,  ніби написані одним розчерком пера,  не відриваючись від аркуша паперу. Що за стилем дуже нагадують одну з попередніх, моїх улюблених,  серій  графіки  Олександра Петровича    — «Вакханалію». Вона експонувалася давно, але я досі пам’ятаю веселих захмелілих кентаврів, підбурюваних Діонісом,  що ніби підморгують нам зі стіни, мовляв: «Посміхайтеся, панове! Ніщо людське і нам не чуже!..»

Місцями у залах музею, перебиваючи конкретику живописних і графічних полотен, художник представив пластичні скульптури, виконані з нетрадиційних матеріалів і побутового сміття. Багато відвідувачів надовго затримувалися біля них, певно, намагаючись розгадати  сенс і тему експонатів. Професіонали, напевно, сказали б, що це концептуальне мистецтво.  Я обмежуся визначенням — експромти талановитої людини, яка уміє працювати в різній техніці і матеріалах,  жанрах і напрямах, і  ще раз хотів  натякнути: «Світ загадковий і прекрасний! Не шукайте другого дна. Насолоджуйтесь і фантазуйте!»

На відкриття виставки  Петровича прийшло дуже багато людей. Були помічені мистецтвознавець Світлана Чорнобородова, дружина і друг автора, її колеги Сергій Тернавський, Наталія Кривуца і Олексій Роготченко,  режисер Олексій Кужельний, архітектор і мистецтвознавець  Юлік Ліфшиц, художники Микола Грох, Дмитро Корсунь, Віктор Хоменко та  інші. Виголошували  теплі й небанальні слова, тому що інакше про Олександра Петровича Миловзорова — Петровича, Сашка — якось і  говорити незручно. Не любить і не зрозуміє.  Тому що він — не ювілейна, жива людина. Дотепний епікуреєць, привітний господар завжди  заповненої гостями галереї, невтомний мандрівник і затятий сперечальник, винахідливий кухар і любитель російської лазні. Який вирішив, що 75-річчя — непоганий привід  зібрати  друзів. Отже, «Шляхи» — аж ніяк не підсумок творчості, а так — привал на узбіччі. І я не здивуюся, якщо, зазирнувши завтра в Галерею «36», дізнаюся, що Петрович десь за Полярним колом чи  в Аргентині.

До речі, у найближчих номерах газети «День» читайте інтерв’ю з винуватцем торжества, заслуженим художником України Олександром Миловзоровим.