Складна музика характерів
Книжка оповідань Юрія Холодова, видана «ФАДА, лтд» (Київ), (придбати її можна в магазині «Знання» на Хрещатику й підземному переході «Світ книги» на площі Слави, лоток 114) називається «Инесса» — на ім’я героїні однієї з найяскравіших новел збірника. Але куди точніше було б назвати її «Альтист Холодов», оскільки всі твори від першої букви й до останньої крапки наскрізь просякнуті особистістю автора — відомого українського, а тепер американського музиканта, учасника прославленого Квартету імені Лисенка, лауреата премії імені Тараса Шевченка, — перед нами вже не щоденник, але ще й не література. Це перебування на межі жанрів робить збірку Холодова зворушливо свіжою та привабливою. Як домашнє відео, що демонструється на всю потужність великого екрана й вражає точністю та простотою побутових деталей, які не піддаються імітації в професійному кінематографі, так і оповідання Юрія Холодова відображають особливий склад літературного мислення музиканта. Проза «Инессы» — це не просто унікальне побутописання особливого консерваторно-філармонічного світу — герметичного, а тому екзотично привабливого для стороннього спостерігача. Відповідність глибша. Чим більше вчитуєшся, тим сильніше відчуття, що перед тобою музичні твори, написані буквами на нотному стані. І річ навіть не стільки в тому, що в його оповідань «музичні імена» («Весняна фуга», наприклад, або «Осінній мотив»), і не в описі щемких спогадів героїв-музикантів про насильне навчання музики («Неймовірно довго тривала ця щоденна екзекуція, протягом якої я повинен був терзати нещасну скрипку») або сумовитих буднів оркестрових репетицій («Її втомлювало нескінченно одноманітні репетиції нових опер, де юні солісти, які ледве вивчили під рояль свої партії, втрачаються на сцені в потоці неструнких звуків, що випліскуються з оркестрової ями»); а головне — в особливій жаргонно-артистичній образності мови й думок автора. Перед нами світ, де «всюди розкидані забруднені аркуші паперу, картону, брудні пензлі», а хропіння сусіда по кімнаті звучить не як-небудь, а «флейтово посвистуючи», переходячи в «низький грудний регістр». Юнацький компліментарний запал описується як витончений вокальний дует («Ми методично посилювали свої захоплення її майстерністю, причому крещендував Романов, а я гармонійно підтримував, і до кінця трапези ми зiспівалися майже в унісон»), а процес приготування їжі — як коду симфонічного концерту («...шматки м’яса, що ледве встигли видати перше шипіння, полетіли вгору й, акуратно перекинувшись, гепнулися на свої місця. Ліва рука при цьому відтворювала жест диригента, який знімає завершальний акорд»).
Описуючи життя, як музику, Юрій Холодов не просто нагадує про глобальну звучність світу (ноктюрн на флейті водостічних труб), але виводить своїх героїв — людей із дивними й нескладними творчими долями — за межі жорстко ранжируваного світу мистецтва. Виводить у життя, де людину приймають поза його професійними успіхами й творчими заслугами й де найціннішим виявляється обдаровання уважно слухати «живу» музику: спів птахів, шелестіння трав, дзюрчання води — і відбивати її ритм власним серцем.
