Служіння Гоголя

Сто п’ятдесят років тому, 4 березня 1852 року, помер Микола Гоголь. Що можна написати про нього сьогодні? Що можна додати до того, що вже написано, знаючи, що написано в сотні разів більше, аніж написав він сам? Взагалі нове потрапляє до нас двома шляхами. Звичайний шлях — ви пред’являєте публіці новий факт. Ви знайшли, наприклад, невідомий раніше лист. В архіві чи, що романтичніше, серед старого мотлоху на горищі. Це шлях розширення, додавання, накопичення. Ви вносите свій внесок до справи, якою зайнято близьке вам співтовариство. Ви принесли свою цеглинку, свою жменю землі. Інший шлях, не шлях навіть, а рідкі стрибки — змінити позицію розгляду. Нічого не додалося, всі факти залишилися на місцях. Але все й відразу побачилося в новому світлі. Сталося начебто миттєве перемикання з одного образу на інший. Звична картина раптом змінилася іншою, як говорять, «несумірною» з першою. Так ось, звичний образ: Гоголь — письменник комічний і сатиричний, який висміює соціальні засади самодержавної Росії. Вiн наприкінці життя зазнав духовної кризи й захопився містицизмом, занапастивши свій талант. Інший образ: Гоголь — за його словами, «громадянин землі своєї», котрий бажає їй служити, який все життя шукав кращого терену для служіння, все життя робив себе й став наприкінці життя християнським мислителем. Цей другий образ нашому читачеві майже незнайомий, але сьогодні він, на мій погляд, більш адекватний культурній атмосфері. Отже — служіння.

ДЕРЖАВІ

Він хворів усе життя, або вдавав, що хворіє. Але помер, коли вирішив, що треба вмирати. І забрав iз собою свою таємницю. Гоголь — це таємниця. Чи не спалив, бува, він другий том «Мертвих душ» для того, щоб посилити почуття таємниці, що спадає на думку всякому, хто спробує хоч трохи серйозно вникнути в життя цієї потайної людини. Як зазначив Володимир Набоков, правду про Гоголя ми знаємо тільки ту, що народився він 1 квітня.

Ось, йому вісімнадцять. З листа: «З самих часів минулих, з самих років майже нерозуміння, я полум’янів невгасними ревнощами зробити життя своє потрібним для блага держави, я кипів принести хоча б найменшу користь». Полум’янів і кипів… Чи не лукавить молодий чоловік? Або так, чи не вправляння це в красному письменстві? Відомо, що Микола Васильович був якщо й не фантазер, то неабиякий дурисвіт. І довірливі читачі досі на цьому ловляться. Один із них пише в солідній Енциклопедії: «головне його прагнення в той час було пов’язано з діяльністю на терені юстиції». О, простота! «Юстиція» промайнула в одному з листів дядькові. Швидше за все, молода людина забула про цей терен вже наступного дня. Хоча в зрілому віці іно

З ідеєю пополум’яніти на державній службі нічого не вийшло. Прибувши з Малоросії до Петербурга з рекомендаційним листом до міністра народної освіти, Гоголь зволікав iз візитом, відкладав iз дня на день, та так і не з’явився. Лист залишився в нього. Зате відразу після приїзду, без всякого листа, відправився з візитом до Пушкіна. Знайомства в той день не відбулося: слуга сказав, що поет відпочиває. «Мабуть, всю ніч працював?», — захопився Гоголь. — «Далебі, працював, у карти грав», — відповідав слуга. За деякий час з’явилася можливість отримати місце з тисячею карбованців жалування на рік (Акакій Акакійович Башмачкін отримував, між іншим, чотириста). Однак перспектива мати вільного часу не більше, аніж дві години на день, а інший час, як пише він матері, «не відійти від столу і переписувати старі дурниці і марення панів столоначальників», йому не бажалося. На що тратити «своє здоров’я й дорогоцінний час?», — запитує син люблячу матір. Виклопотали було доброзичливці місце в канцелярії Третього відділення. Але «він з’являвся туди лише за отриманням жалування». А потім якийсь приятель «приніс до канцелярії прохання про відставку й узяв назад його папери» (зі спогадів Ф.В. Булгаріна). У іншому місці трохи працював, але часто пропускав службові дні. На зауваження начальства «так служити не можна, Миколо Васильовичу», діставав заздалегідь приготоване прохання про звільнення. Звільнявся й зараховувався декілька разів. У листах до матері запевняв у вічній синівській відданості й прохав грошей. Грошей витрачалося багато. Про деякі витрати син детально звітував, але одна стаття витрат ретельно приховувалася — публікація перших письменницьких проб. Натякав тільки в листах, що роботи його «повернулися», і через недовгий час він очікує на успіх.

У тому ж листі, де повідомляється про роботи, що повернулися, він прохає матір про найбільшу послугу: присилати описи звичаїв і звичок малоросіян. Це йому «дуже, дуже треба». А також все з побуту: описати вбрання сільського дячка, назви одягу, який носять селянські дівки, весілля. Про колядки, русалок, духів, домових, повір’я, страшні оповіді, перекази. Сьогодні ми знаємо, куди повернулися роботи: «тут так цікавить усіх усе малоросійське». А «Ганс Кюхельгартен» — романтична вигадка, на видання якої пішли виклопотані в матері для іншої мети триста карбованців, провалився так, що довелося скупити тираж і спалити. Знявши спеціально для цього номер у готелі.

«СЛОВЕСНИЙ ТЕРЕН Є ТАКОЖ СЛУЖБОЮ»

Так писав Гоголь у листі до В.О. Жуковського. Після невдалих спроб послужити на чиновницькій царині, література стала його головним тереном. Бо спочатку не мріялося йому стати письменником, служба госуВін дивувався тому, що перші його твори набули характеру комічного й сатиричного, пояснював це своєю меланхолійною натурою, приступами туги, коли доводилося розважати себе самого й вигадувати смішне. Так би й розважався, й розважав читача, якби не зажадав Абсолютний дух зробити з нього Гоголя. А за його власним поясненням, якби не звела його доля з Пушкіним. В. Набоков iз цього приводу висловлюється так: «Коли я хочу, щоб мені приснився справжнісінький кошмар, я уявляю собі Гоголя, що строчить малоросійською мовою том за томом «Диканьки» та «Миргороди» — про привидів, які бродять берегом Дніпра, водевільних євреїв і хвацьких козаків». На щастя (для В. Набокова, для людства, чи для самого Гоголя?), «потреба розважати себе невинними, безтурботними сценами закінчилася разом з молодими моїми літами».

У «Ревізорі» публіка побачила іншого Гоголя. Потім почалася робота над «Мертвими душами». Спочатку вони уявлялися просто смішною історією про дрібного шахрая. Сміх і тут був головним мотивом красного письменства. Але згодом стали дошкуляти запитання: навіщо, для чого? Запитання, які письменники, на зразок В. Набокова, вважають для митця вбивчими. Гоголь також так вважав, і намагався їх проганяти. Нічого не вийшло, запитання ці зупиняли його щокроку. І прийшло пояснення їх походженню — ти повинен виконати обов’язок, заради якого покликаний на Землю. На цій царині ти послужиш своїй державі. Твоє завдання — виставити життя людини в її глибині, щоб «вона пішла в повчання». Чи був це фатальний момент? Чи треба митцеві взагалі замислюватися про сенс і мету мистецтва? Чи не в тому справа, що питання, чому творить митець, є таємниця з таємниць, а все, що він сам говорить про це публіці, є або дитяче белькотіння, або — ідеологія? Не відають, що творять! Мені особисто ця теза більш за все симпатична. А Гоголь, відчувши, що на терені письменства він може «послужити також державну службу», покинув усе й віддалився. Щоб наодинці обдумати свій головний твір, і щоб представився він доказом його служіння своїй землі.

БОГОВІ

На цьому шляху з’явилося завдання пізнання людської душі. Його читанням стали книги духовного змісту. Поступово теоретична проблема перейшла в особистий план, інтерес змістився з душі взагалі на душу власну. Поки ти сам не став кращим, поки не приготував свою душу, братися за перо не повинен — ось ідея, що стала з цих пір дороговказом. Її чудово втілено в другій редакції «Портрета». Це, власне, ніяка не редакція, ідейно це — просто інший твір. Забавно виглядає історія двох редакцій «Портрета» у версії радянської критики. Опублікована 1835 року повість викликала різкі зауваження Бєлінського. І нібито скерований на шлях істино озброєний, Гоголь 1842 року видав перероблену редакцію. Дурниці, звичайно.

Головна тема повісті — місія митця й ризик, до якого він схильний (тут ми триматимемося естетичної позиції Гоголя). Згадуються слова, котрі супроводжують створення світу «І побачив Бог, що це добре». Слова, що мають виразити сутність і призначення творчості. Забувши про це, митець, спокушений виконанням чисто художнього завдання — зобразити злу людину, яка ось-ось помре, — він здійснює неймовірне — зберігає життя злу, зосередженому в цій людині й перенесеному на портрет. У другій редакції «Портрета» ця тема уточнюється підключенням того, що можна назвати «екологією душі». Подивіться, читачу, як розрізнюються місця в двох редакціях, де митець зайнятий «обробкою очей». У першій редакції він увесь зосереджений на вирішенні важкого завдання — схопити в цих очах вогонь, який хоч і гасне, але все ще виражає вдачу лихваря. Йому це вдається. З таємним задоволенням він відходить, дивлячись на портрет, і тільки тут його охоплює жах. Про душу — жодного слова. У другій редакції очі описуються в душевних муках. У душі його відроджується дивна огида. Він не може більше витримати, «ці очі свердлили йому душу й творили в ній тривогу незбагненну». Душа чинила опір чистому художництву. Ще одна принципова відмінність є при описі життя митця в монастирі. В першій редакції він відразу ж береться виконувати доручення ігумена прикрасити церкву образами. У другій редакції настоятель, зазначимо, не доручає, а вимагає цього. А митець навідріз відмовляється. І починається багаторічна духовна робота очищення душі, «щоб удостоїтися приступити до такої справи».

Це той шлях, який Гоголь накреслив самому собі. Він зайнявся, так би мовити, проблемою себе, свого ставлення до Бога. Вступивши до релігійного життя, він вирішував завдання особистого спасіння. Все інше перестало мати сенс. У ту пору голю ні до кого немає ніякого діла» (С. Т. Аксаков). Такий стан розуму суспільство не вітає. Особливо те суспільство, яке бачить в митцеві лише втілену соціальну функцію, яке вимагає, щоб митець виконав свій обов’язок перед історією чи людством. Тут уже не про служіння йдеться. Сергій Тимофійович Аксаков — людина вельми здорових думок, життєлюб, далеко не ревний християнин, перший, мабуть, став попереджати Гоголя про небезпеку вибраного напрямку: він несумісний з мистецтвом. «Ви ходите лезом ножа! Тремчу, щоб не постраждав митець!.. Щоб творча сила почуття не охолонула від розумового напруження відлюдника», писав він Гоголеві 1844 року. Про що тремтів Аксаков, про самого Гоголя чи про мистецтво — форму суспільної свідомості, як кажуть марксисти.

Гоголь нагадує мені Акакія Акакійовича Башмачкіна. Той не витримав удару з матеріального, побутового боку. Гоголь зламався в напружених духовних пошуках. Обидва виявилися непідготовленими до різкої зміни життя. На цьому схожість закінчується. Гоголь, відкривши, як він вважав, саму сутність християнського вчення, не замкнувся в собі, але звернувся до світу. Все погано тому, що люди забули Бога. Якщо докладно розтлумачити їм, як використати свій авторитет, дивись, спільна справа й повернеться на краще. У своїх намірах його не зрозуміли. Широка громадськість з найрізноманітніших причин відкинула його соціальний проект, а інші навіть засудили його за реакційність. Їм жадалося революції. Сьогодні з відстані в півтора сторіччя мені бачиться правда Гоголя. Напряму його щирий і благородний задум — християнське перетворення життя, не здійснений і здійсненим бути не може. Але кров мільйонів людей, що загибли відтоді в революціях і війнах, волає до нині сущих. І чуються в словах, що виражають головні цінності цивілізованого суспільства — мир, рівність, солідарність, слова Акакія Акакійовича — «я брат твій».