Смішне, гірке та музичне

Покази, які щоосені влаштовують прокатна компанія «Артхауз Траффік» і Британська Рада, вже мають свою історію. Зазвичай це проходило як перегляд низки картин, знятих в Об’єднаному Королівстві за останні два роки. Цьогоріч, однак, дещо інакше.

Загалом, незважаючи на пристойні кількісні показники, британське кіно — явище доволі суперечливе. Є окремі імена, однак немає школи, як у Франції, США або Італії. Найталановитіші режисери або актори рано чи пізно, досягнувши певного рівня, повторюють путь Альфреда Хічкока — перетинають океан і приєднуються до американської матриці кіновиробництва: чимало найвідоміших робіт британських кінематографістів знято саме у Голлівуді.

Найрозвиненіші жанри в кіні Королівства — це або камерна, родинна драма, або комедія. З таких фільмів переважно складалися фестивалі у попередні роки. Десятий фестиваль організатори спробували максимально урізноманітніти, однак за основу репертуару взяли саме комедію.

Початок був нетиповий: «Нове британське кіно» відкрилося не фільмом, а перформансом «Мультижанровий колаж», виконаним знаним віджеєм Вікі Беннетт. Віджеїнг — особливий вид візуальної імпровізації, що народився як розвага в сучасних дискотеках і нічних клубах: на екран під час музичного сету проектувався колаж з різних відеофрагментів, компонований віджеєм у живому режимі згідно з ритмом і настроєм музики, що звучала у клубі.

Вікі Беннетт створила свій «Колаж» в рамках свого відео-арт-проекту «Люди як ми» (People Like Us — також її сценічний псевдонім), котрий став можливий завдяки доступу, наданому художниці до архіву ВВС 2006 року. Свої аудіовізуальні композиції People Like Us показувала на таких відомих майданчиках, як лондонська галерея «Тейт Модерн», Оперний театр Сіднея і Центр Помпіду в Парижі.

З кінематографічного погляду це доволі просто. Беннетт показує монтаж різнорідних зображень під так само колажну звукову доріжку. Як це зроблено, стає зрозумілим у перші хвилини. Далі оцінюєш почуття гумору та технічну винахідливість авторки. Вихідний матеріал — класичні голлівудські фільми і серіали минулого століття; цитовано багато стрічок Хічкока. Багато яскравих монтажних образів, однак після сеансу лишилося враження певної невідповідності простору і матеріалу — це мистецтво не для кінотеатру, а якраз для галерей, для музеїв, для нетипових інтер’єрів чи архітектурних ландшафтів.

Загалом цього року приїхало одразу троє гостей з Британії: окрім Вікі Беннетт, діджей Goldierocks і режисер Нік Вітфілд. Власне, режисерський дебют Вітфілда «Кістяки» відкривав кінематографічну програму фестивалю. Йдеться про дуже особливих спеціалістів, Девіса і Беннетта, котрі за допомогою спеціальної методики розкривають таємниці клієнтів — інакше кажучи, витягають всі можливі кістяки з будь-яких родинних шаф, все що завгодно, від приховуваних уроків латиноамериканського танцю до фінансових махінацій. Однак самі Девіс і Беннетт теж мають з чим розібратися у своєму житті. Тож зрештою комедія переростає в мелодраму з доволі кепськими наслідками для глядача.

Один із найвідоміших на сьогодні англійських режисерів Стівен Фрірз («Небезпечні зв’язки», «Короліва») представлений новою роботою «Чарівна Тамара». Герої фільму — письменники, котрі живуть у тихому селі, куди повертається місцева мешканка Тамара. Дівчина зробила собі пластичну операцію і перетворилася на писану красуню, тож її поява неабияк збурює знуджене літературне середовище. Тут, як завжди у Фрірза, більше розмов, аніж сміху.

Ряд інтелектуальних комедій продовжують «П’ять моїх колишніх» (Джуліан Кемп) і «Бугі-вугі» (Данкан Ворд). Якщо бути точним, то це чорні комедії — на межі драми. У першій йдеться про тридцятирічного архітектора, котрому настільки не щастить з жіноцтвом, що він вирішує накласти на себе руки, і решту фільму ми спостерігаємо, як він дійшов до життя такого. Фільм зроблено під явним впливом знаного французького режисера-винахідника Мішеля Гондрі: вся історія нещасть героя показана як низка атракціонів — інколи в прямому сенсі слова. Кемп максимально урізноманітнює оповідь, змінюючи стилі зйомки, вставляє спецефекти, цитує класичне кіно, завдяки чому доволі банальна історія стає насправді цікавою.

«Бугі-вугі» — це якісно зафільмоване, з блискучим акторським складом (Джилліан Андерсон, Алан Каммінг, Хезер Грем, Денні Хьюстон, Крістофер Лі), розумне і надзвичайно уїдливе дослідження мистецького світу Лондона. Ворд не милує нікого: власники галерей, колекціонери, художники постають у нього мешканцями єдиного великого тераріуму, ладні зжерти одне одного за будь-якої нагоди. В кадрі — аномальна кількість творів Деміена Хьорста (він є арт-продюсером фільму), однак це не апологія, а, завдяки таланту режисера, прекрасні декорації того світу, в якому заради успіху і свободі самовираження можна брехати, зраджувати і навіть убивати.

Безумовно, окрасою всього фестивалю став фільм Сільвена Шоме «Ілюзіоніст» (Франція — Британія).

Шоме — унікально обдарований французький аніматор, один з найцікавіших на сьогодні європейських режисерів. Його попередній фільм «Тріо з Бельвіля» був відзначений багатьма призами і здобув загальну любов і кінокритиків, і рядових глядачів. «Ілюзіоніст» — стрічка за невідомим сценарієм великого французького коміка, актора і режисера Жака Таті.

Це історія фокусника-невдахи, котрий подорожує з Парижа до Едінбурга в пошуках кращої долі. Головного героя Шоме намалював власне в образі самого Таті — з його впізнаваними худорлявістю, довготелесою статурою і вишуканою незграбністю. Анімаційне втілення виявилося гідним першоджерела: у Шоме вийшла смішна, поетична і надзвичайно зворушлива історія, яку із задоволенням можна передивлятися ще і ще (детальніше про фільм — у «Дні» від 17 листопада).

Ще одна новина цьогорічного фестивалю — «Музика.Doc» — окрема програма, яку склали чотири документальні фільми про музичне життя Великої Британії.

Joy Division (режисер — Грант Джи, 2007) — фільм про без перебільшень видатну рок-групу пізніх 1980-х. Засновані у Манчестері, Joy Division в першу чергу завдяки своєму вокалісту Єну Кертісу дуже швидко здобули міжнародну популярність, котра перетворилася на справжній культ після ранньої трагічної смерті Кертіса. І понині, навіть з 30-річної дистанції, його музика звучить набагато сучасніше, аніж у нинішніх штучно надутих рок- і поп-зірок.

«Кот Уокер: людина ХХХ століття» (Стівен Кіжак, 2006) — про людину з незвичною долею. Скотті Енгел провалився на початку своєї поп-кар’єри в США, однак, переїхавши до Англії, здобув у 1960-х шалену славу з групою The Walker Brothers, — їхній фан-клуб був більшим, ніж у «Бітлз». А потім різко змінив своє життя, покинув шоу-бізнес на вершині слави, і перетворився на радикального музичного експериментатора, справжнього анахорета авангарду.

Чимало глядачів безумовно зберуть два фільми досвідченого літописця британської рок-музики Джулієна Темпла (достатньо сказати, що він є автором класичного фільму про панк-рок «Велике рок-н-рольне шахрайство»). У Києві покажуть стрічки Темпла «Страммер: майбутнє невідоме» (2007) і «Гластонбері» (2006). Перший присвячений легендарному панк-рокеру, лідеру знаменитих «Клеш» Джо Страммеру, другий — 30-річчю британського фестивалю у Гластонбері. Кількість зірок в обох фільмах просто зашкалює: у першому — Джо Страммер, Мик Джаггер, Джим Джармуш, Метт Діллон, Джонні Депп, Джон Кьюсак, Стів Бушемі, Боно, Мік Джонс, Девід Ли Рот, Бріджитт Бардо, в другому побачимо виступи Бьорк, Девіда Боуї, Джеймса Брауна, Ніка Кейва і того-таки Джо Страммера.

Отже, зробивши наголос на найкращих зразках комедії і музичної документалістики, організатори створили дійсно збалансовану і, за єдиним винятком, рівну програму — по-справжньому ювілейну.

Після Києва «Нове британське кіно» буде показано в обласних центрах України, зокрема, у Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Львові, Одесі, Вінниці.