Собака нашої породи

«Кондуїт і Швамбранія»

Після війни разом з іншими небаченими в Союзі прикметами красивого життя переможці везли з Німеччини породистих собак із розкішними родоводами — всі геть «фони». Але коли мій дід пішов реєструвати свого — страшенно породистого! — трофейного німецького спанієля, йому сказали:

— Німецький спанієль? Та ви що! Таку породу ми записати просто не маємо права! Ну і що, що родовід? Спанієль — будь ласка, тільки не німецький, а російський!

Від цього видатного пса пішло гуляти нашими краями не одне покоління російських спанієлів... Коли ж ми декілька років тому захотіли зареєструвати чергового нащадка славного роду, нам сказали:

— Російський спанієль? Та ви що? Не може бути й мови про таку породу! Ти диви, вже й собак порусили! Ну і що, що «родовід»! Не російський спанієль, а український!

Так і записали: «порода — український спанієль».

...Погляньте на наших собак. Красиві, розумні, добрі. Вірні, чуйні, тямущі. Витривалі, невибагливі... а вже які терплячі! Словом, повний набір рис, властивих справжньому українцеві. Отож, я думаю, справедливо буде всім нашим собакам у паспорті замість усяких мастифів і дротхарів писати просто: собака українська.

Адже навіть якщо пес безпорідний, але виживає в наших умовах, значить, він справжній українець, як і всі ми (хто виживає, звичайно). Нам би ще чотири лапи для стійкості і трошки вовни на випадок морозу (та хвоста для краси) — і не було б у світі нації, що дорівнювала б нам за живучістю.