Сомнамбулічний романс про щастя
У кримінальних кодексах країн світу є стаття, що передбачає відповідальність за крадіжку. Крадіжку майна: грошей, одягу, зброї, боєприпасів... Проте ні одна стаття не передбачає покарання за крадіж... щастя.
Украдене щастя — одвічне болюче питання: хто винен? Жагуче бажання любові та невтоленна пристрасть під заздрісно- приторний акомпанемент добра бажаючого люду, радькома. Напівсонне існування поряд із нелюбом і відчайдушність навіки ув’язненого в підвалі при відчутті сліпучого сонячного проміння, — а свобода і щастя так близько... «Щастя поруч» — цією виставою у режисурі Дмитра Богомазова за драмою Івана Франка «Украдене щастя» розпочав свої гастролі у рамках ХI Міжнародного театрального фестивалю-лабораторії «Мистецьке березілля» Одеський український музично-драматичний театр ім. Василя Василька.
Коло невблаганної, химерно сплетеної долі Анни (Ольга Петровська), Миколи Задорожного (Ігор Геращенко) та Михайла Гурмана (Яків Кучеревський) волею режисера стало сценічним поворотнім колом, яке розділилося на відсіки, почергово являючи місце дії при зміні мізансцен, кожна з яких була мовби окремим кадром кіноплівки. Так перед глядачами змінювалися сцени вистави: ось Микола, який буквально зрісся з сокирою; ось Анна з минулого, у тумані своєї приреченості на нелюбов; ось Анна теперішня, у яскраво-червоному вбранні танцює пристрасний танок iз Михайлом; ось її галюциногенні омонівці, як миші, розсипаються по сцені, а вона, у весільній сукні, гордо виходить на авансцену, кидаючи виклик усім; ось її убитий горем чоловік сидить над вогнищем складених докупи неонових ламп... Звужений сценічний простір першої дії поступово розширюється у другу, впускаючи в себе добропорядний та «доброзичливий» люд; люди, які у виставі, мов брейгелівські сліпі, ланцюжком блукають по оселі Миколи та Анни, грифами кружляють біля Анни, що вийшла на зустріч із Михайлом, співчутливо нашіптують Миколі гірку правду про розпутну жінку. Люди добрі, вони співчувають...
Відчутний момент апеляції режисера до трагедійних героїв Лесі Українки (і не лише), який, проте, особливо не акцентується: поява Михайла, який сповіщає, що він є вихідцем iз того світу, є появою месника, Командора, який прийшов покарати винних, але, на відміну від свого кам’яного прообразу, не зміг цього зробити. Не зміг, бо серце мав живе («я в серці маю те, що не вмирає»), зболіле довгою тугою і жалем за втраченою мрією, наповнене відчайдушним бажанням повернути час і прожити своє життя. І горіла разом iз ним у пекельному вогні вкраденого у долі гріха Анна — вкраденого, бо вже не їм належало щастя бути разом; гріха, бо люди не надто жалують тих, хто хоче бути щасливими всупереч усьому. І якби у зверненні Миколи до своєї, сповненої божевільної рішучості дружини пролунало Лесине «Серце моє, Анно, горе моє, Анно», це нікого б не здивувало. А взагалі, у виставі, як у античній трагедії, ключові моменти відбуваються поза сценою: те, що поставило Анну по той бік «чесного» сільського жіноцтва і що б із задоволенням посмакували ледве не на авансцені деякі театри, смерть Михайла (натомість він, разом з Миколою, повільно йде вглиб сцени, а Анна, передчуваючи в собі нове життя, непорушно стоїть, прихилившись до одвірка). І фіналом вистави «Щастя поруч» є не смерть, що зазвичай прийнято у постановках за драмою І.Франка, а чекання нового життя, яке реалізується, знову ж таки, поза видимим простором сценічного майданчика, після напівритуального танку, який є останнім кадром вистави, в умовному продовженні сценічної дії. Тоді щастя буде дійсно поруч. Не украдене.
