Спілка однодумців
«Позбудься всього, що не можна вважати красивим, корисним чи кумедним».
Я вичитала в Інтернеті, що таку пораду розмістила в Фейсбуці 90-річна пані з Клівленда. У свої 45 вона написала 45 висновків із життя. В 90 — вона їх повторила, бо ще одна половина життя не додала до сказаного нічого суттєвого. З усього, що проживаєш, що рве твою душу по дорозі, що здається важливим, до чого, задихаючись, біжиш, рішуче розплачуючись головами коханих людей за право проскочити за омріяний турнікет, в результаті лишається лише кілька звичайних слів, кілька простих потреб, кілька важливих людей — ось і все... й сидиш на згарищі, озираєшся на потрощене своєю ж пощербленою в боях шаблюкою і думаєш: невже це все я?.. І що?..
Те правило, що я записала, мені сподобалося найперше. Бо думалося саме про таке: що його робити?
Вересневий Крим був прекрасний. Спершу я опиралася хамству місцевих таксистів — а потім зрозуміла, що вони без зла, вони просто не звідси, не з цього життя. Вони досі думають, що якщо тебе везуть, то логічно — хто начальник? Невже це — ти, нещастя, що без нього не може добратися куди тобі треба? Тут усе — не з цього життя, нагадала я собі, коли почула, як пенсіонер у пансіонаті, де ми з подругою зупинилися на ночівлю, роздратовано просив повернути кухареві на кухню чайне блюдце з хвостиком скоцюрбленої шпротини, цнотливо прикритим лапатим листком петрушки. Доволі могутньої статури пенсіонер стверджував, що це — образливо, подавати до столу цей хвостик, а офіціантка в несвіжій капроновій блузці голосно переконувала його, що це закуска, що так «положено, 50 граммов каждому». До речі, подумала я, зовсім якось недоречно: а якої ваги може досягти найвгодованіша шпротина, щоби її хвостики можна було подавати щасливим відпочивальникам на першу закуску для розпалювання апетиту? Та це зовсім не стосується життя, яке проживає сьогодні світ. Все це зовсім в іншому часі, в якому півострів дрейфує, тримаючись тоненькою ручкою за велику сушу, ось-ось відірве його вітром та й понесе до інших берегів, бо тримається слабенько, так, одним пальчиком, для годиться. Він дрейфує, досі кляне Горбачова, «что розвалил Союз», бо решта історії пронеслася над їхнїми головами. Він далі дивиться саратовські й псковські новини як свої. Він страждає то без води, бо пересихають заіржавілі труби, то без світла, коли потужні пересувні телевізійні станції разом вмикаються для прямого ефіру в Москву з чергового літнього кочівного набігу попси в пір’ях... Дротяні нерви Ялти не витримують, бо ще зроблені в розваленому Союзі, який справді тут згадують як перебування в раю, а хто з молодих не пам’ятає, той просто вірить. Про існування іншого раю навряд чи здогадується мій коханий Крим із своїми білими палацами, обсипаною штукатуркою на альтанках, сумними левами й засипаними сміттям Золотими та Царськими стежками, зі своїми божественними парками, в яких уже давно знати, що старий садівник запокоївся й не бачить, що сталося з його клумбами...
Щороку набіги на Крим робляться все потужнішими, частішими, хтось кривою фінкою нарізає його благословенні олеандрові, магнолієві, туєві, дубові, липові, трояндові парки й ліси, всіяні екскрементами захоплених тутешньою красою туристів, і ставить на наділах свої хатки, зляпані по-багатому абияк. І коли сюди приходить зима, сум проникає в кожну шпарину, вітер жене серпантином хмари пластикової тари, місцевий народ повертається з пансіонатів і санаторіїв у свої домівки проживати зароблені за сезон копійки й чекати чергової літньої навали як життєзабезпечуючого зла...
Мені пошепки говорять, що в Криму стало страшно. Народ, що зберіг в голові й у душі всі совкові звички, з готовністю витяг для вжитку совковий страх, коли на очах похапали людей і запхали в СІЗО — хтозна, чи винних, але волокли так, щоби всім було страшно, напоказ, як в старому кіно...
Екс-президент Кваснєвський, екс-прем’єр Тоні Блер, президент Шимон Перес, Хав’єр Солана, Торнбйорн Ягланд, Марек Сівець, єгипетський письменник та індійський міністр, аналітик американського президента та нобелівський лауреат з економіки походжали Лівадійським палацом, розглядаючи тигреня Муракамі, картину з платини та золота, що її виставив тут Віктор Пінчук. Він натякав на те, про що всі ці люди приїхали говорити, — що нібито Україна може стати країною-тигром наступного покоління, як це відбулося в Азії, що нібито під ручку з Туреччиною Україна може стати «європейським Китаєм»...
Вийшов до мікрофона старий Яків Брагінський, про якого розказувала мені бабуся з його ж інтонаціями, — він так розумів економіку нашого Пирятина, що й досі, ще з дожовтневих революцій, ми ходимо в його крамницю ( «у «брагінського» хліб привезли», — сповіщають сусіди ). Та ні, я струсила з очей марево, то був дуже схожий на нього 88-річний Нобелівський лауреат Шимон Перес. Він прорікав : «Якщо бажаєте зазирнути в майбутнє, не ходіть на біржі, ходіть в лабораторії». Він казав, що завтра у світі відбудеться потужна наукова революція, що ніхто на світі не знає відповіді про завтра — це знають лише вчені.«Старий вид економіки базувався на акумуляції й збільшенні багатства. Й економісти у своїх працях намагалися аналізувати, що може зробити людину багатою й, відповідно, щасливою. Але зараз такий аналіз вже неактуальний. Знання, не матеріальні ресурси, не гроші, не вода, а саме знання визначають майбутнє світу».
«Вчені створюють капітал, який принципово відрізняється від капіталу, описаного Адамом Смітом та Марксом, — говорив далі він. — Ніхто не може керувати вченими. Коли вчений проходить огляд на митниці, на кордоні, ніхто не може подивитися, що у нього в голові», — роз’яснював свою думку президент Перес. Крім того, вчені спілкуються між собою за допомогою сучасних соціальних мереж, що створює «величезний резерв альтернативних рішень».
Ніхто не може керувати тим, що у людини в голові, знаючи, де безпечно зберігати думки, правду, — можна легко бороти страх. Це знали інтелектуали, які сиділи в гулагах і виробили для спілкування з тупістю й деспотизмом правило на віки: не вір, не бійся, не проси!
Відповідь про те, що буде завтра, знають лише вчені. Згадала про це пізніше, прочитавши, що студентка з Могилянки змазала міністра освіти всєя Русі Табачника букетом по напарфумленій бороді...
Єгипетський письменник сказав зібранню в Лівадії, що завтрашній день вирішуватимуть молоді, бо світ змінюється не так, як завжди. Світ постарів. Середній вік у Азії й Африці — 25, а в Німеччині — 55 років, порахував він. «В арабському світі більш як 190 мільйонів людей до 30 років. Близько 56% молодих людей сягнули 20 років. І коли почалися серйозні економічні проблеми, молоді люди усвідомили, що вони страждають від проблем, за які вони не несуть відповідальності, які вони не створювали», — сказав він.
А отже все лише починається. І світ, зіжмакавшись в одному місці свого глобуса, потягне ковдру в іншому місці, й ніхто сьогодні вже не може сказати, що « а в моєму хуторі всі городи лишаться цілими, всі зорі так і висять над моєю хатою, й усі пси-гавкотуни міцно припнуті ланцюгами до мого майна й нікого не пустять патрати сюди наші вічні садки».
Лівадійські гості правили далі своєї: «в України прекрасний шанс, не втратьте його, побачте себе в цьому геополітичному пейзажі й негайно зреагуйте. Ви зараз можете вхопити за хвоста удачу!»
Над Лівадійським палацом кружляла ворона, зухвало задираючи свого хвоста, коли приспічить зробити свою справу на всю цю красу. І якби змінити погляд на неї та роздивитися, що то не ворона...
Але хто там на неї роздивлявся... Спершу на сцені посиділи перед усім цим гуртом головні персонажі влади. Невміло потужилися, прочитали невигадливі слова й, полегшено зітхнувши, помчали правити державою. А потім виступив самодіяльний колектив «альтернативних лідерів з опозиції».. Він дефілював весь в охороні, оточений телекамерами, що абсолютно, звісно, безкоштовно записували так само невигадливі безбарвні його слова. «Об двенадцатисантиметровом каблуке», — прошепотів один хлопець, що варив тут, у дворику, каву, іншому, який зачудовано проводжав очима відомий із телевізора та численних реклам дамський силует. Альтернативні кружляли двориком, не особливо слухаючи, що тут досі говорилося про світ, бо готувалися дати бій опоненту, який давно покурів у напрямку свого чартерного літака. І коли настав призначений час — на сцені перед європейським зібранням воссідали набундючені персонажі, що всім своїм виглядом демонстрували, наскільки кожен із них не має нічого спільного зі своїм, звісно, малоцікавим сусідом. Кожен виголошував промови, від яких усе більше хотілося піти звідси під приводом випити кави, щоби лише не бачити здивованих облич тих, хто щойно, мить тому, метав тут бісер про світ, Україну, шанс, нову «китайську» роль... Втішав один Кличко. Він був дуже схожий на європейця, він нещодавно побив поляка, й Кваснєвський весело дорікав йому з першого ряду. Велетень не мав жодної причини надуватися, він казав прості й добрі слова, які йому личили й від чого душа якось гоїла сором....
«Позбудься всього, що не можна вважати красивим, корисним чи кумедним!»
Ось тут знадобилася порада. Бо розуміння прірви між світом і тим, що в цій його божественно прекрасній точці валялося в своїй пилюці, просто пекло мозок. Вірю в те, що « если звезды зажигают, значит это кому-нибудь нужно», вірю в те, що коли в небі над Всесвітом, фізичним чи інтелектуальним, стається вибух, то скалки зірок, які падають усім на голови ( а на деяких планетах — на сині хоботи й рожеві кучеряві антени замість голів) і стукають боляче по черепушках чи по тому, що їх заміняє, і запускають нові думки. Вірю в те, що всі розумні слова, які чув Лівадійський палац, він, старенький, старанно зібрав, законсервував по банках і поставив у буфет на зиму — хтось-таки, хто прагне істини, прийде, коли всі роз’їдуться, та й відкриє. Ми, вірю, все ж недаремно приїхали в скутий страхом і бідністю Крим.
Треба позбутися всього незначного, струсити його з капелюха — то лівадійська ворона удачі й подавала про це знак своїми хуліганськими діями.
Я летіла в літаку додому. Поряд сидів кумедний дід. Його дуже цікавило, що я пишу, й почому тепер такі комп’ютери. Він виявився моїм земляком із Полтавщини. Колишнім секретарем обкому. Він перестав зважати на те, що я пишу, й оповів чудову історію свого життя, бо він запускав першу в СРСР зрошувальну систему, щось там перепиняв на Іртиші, десь там встановлював енергоблок, народився в Росії, та в Україні врятувалися його батьки від якоїсь біди в тих краях. Дід розійшовся й казав, що ще ніколи не чув себе таким українцем, як зараз. « Ти ж дивися, що з ними робиться — щоб таку золоту землю не знать куди приткнуть? А чи ти бачила, що по планеті робиться. Я ні за білих, ні за красних! Я за розумних — чи ти знаєш їх, бачила, де вони?» Дід мав час і натхнення дивитися на землю з ілюмінатора літака, який ніс його в небесах, і не товкся у своєму городі.
Ми приземлилися в Києві, створивши з дідом спілку однодумців, якою я пишаюся й буду її берегти в своїй скарбничці красивих, корисних і кумедних, важливих для життя речей.
