Своя історія

Історія як наука, напевне, є найбезправнішою: кожне покоління, кожен вождь намагаються втрутитися в її надра. Добре, коли з метою відшукати щось нове, але частіше — щоб замулити « невигідну» інформацію, подію, особистість...

Відомо, що одним із наймасштабніших, найцинічніших прикладів написання «потрібної» історії практично «з нуля» була і лишається «Історія государства Российского» Карамзіна, виконана на замовлення імператора. Дарма, що для її більш-менш правдоподібного існування (до сьогодні) в ті далекі часи необхідно було піддати знищенню монастирські та церковні архіви в Києві, а частину документів, за даними науковців, було переписано заново так, аби вони стали «джерелом» для посилання і цитування.

Історія України зазнавала також ревізій чи не кожного століття. Частину сторінок було «вирвано по живому», частину — переписано на догоду тоталітарним режимам. Переписується вона й досі...

Саме через таку вразливість нашої історії безцінними острівцями на шляху її порятунку є малі історії, які пишуть краєзнавці, ентузіасти про свої села, містечка, райони, області... Саме ці рятівні «історичні острівці», переконаний, гарантуватимуть, що наші першоджерела важко буде замулити.

У контексті висловленого важливою подією стало нещодавнє видання Сумським видавництвом «Собор» солідної історико-краєзнавчої розвідки Ігоря Скрипченка та Івана Абаровського «Недригайлівщина у дзеркалі історії», до якої увійшли нариси з історії Недригайлівського району Сумської області з найдавніших часів до початку ХХІ століття. Це перше видання, яке найбільш повно охоплює події одного з регіонів Сумської області, надає нові, досі невідомі матеріали, відкриваючи історичний зріз. Подарункова книга обсягом 450 сторінок, з десятками історичних знімків, карт, схем, видана земляцьким коштом уродженців Недригайлівщини, які проживають в Києві, Полтаві, Сумах.

У своєму передньому слові до книги завідувач кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук Анатолій Коцур, який також родом із Недригайлівщини, зазначає: «У більшості населених пунктів Недригайлівщини, напевне, як і в більшості людей, приємні, світлі, радісні моменти переплелися з драматичними, трагічними... Були часи розквіту і занепаду, лихоліть і відродження. Автори прагнули без перебільшень, ретуші та прикрас подати багатовікову історію цієї землі, але не затіняти й світлі її сторінки. Актуальність видання, крім уже зазначеного, ще й у тому, що аналогів йому на Недригайлівщині немає».

Додам, що цей нескорений віками край за час свого існування дав Україні та світу таких велетів духу, як народний месник Семен Гаркуша, письменників Пилипа Капельгородського, Михайла Осадчого, Дмитра Білоуса, Олексу Ющенка, Григорія Білоуса, Івана Власенка, художника Нестора Кизенка. З ним пов’язані долі родини Полетиків — збирачів документів з історії України XVII—XVII століть, Героїв Радянського Союзу — батька та сина Соколів — Омеляна Лукича та Григорія Омеляновича, М. І. Денисенка, багатьох Героїв соціалістичної праці. На території району свого часу було встановлено перший у світі пам’ятник мамонту, знайдено історичні свідчення існування древніх міст Попаш та В’єхань... По стежках-доріжках Недригайлівщини пройшли на Полтавську битву шведські полки, віддзвеніла стременами кіннота Нестора Махна, відгарчала танками німецька армада, прямуючи на битву під Курськом... Було тут всього: лихого і доброго, світлого і темного. І весь цей спектр автори не оминули, навпаки — виокреслили, щоб юні нащадки знали правду.

А ще, окрім усіх людських та історичних вартостей, Недригайлівський район унікальний своєю древньою маленькою річкою Сулою, яка не розділяє недригайлівців на два береги, лівий і правий, а навпаки — єднає ще міцніше. Бо, своєю чергою, її живлять маленькі струмочки, що збігаються до Сули і справа, і зліва, аби додати їй живильної вологи, сили, стрімкості й не дати всохнути.

Так було. Так є. Так буде.