Святослав БЕЛЗА: «До керівництва на телеканалах прийшли культуркілери»
«ПОТРІБНО СТВОРЮВАТИ ОСВIЧЕНЕ МЕЦЕНАТСТВО»
— Святославе Ігоровичу, сьогодні на нашому, та й на російському ТБ величезні проблеми з музичним мовленням. Магічне слово «формат» відображає швидше кредитоспроможність клієнтів, аніж багатство і різноманітність музичного життя країни.
— Багато топ-менеджерів просто не знають і не люблять музику. А на телебаченні дійсно панує шоу-бізнес, причому більше бізнес, ніж шоу. До керівництва на телеканалах прийшли молоді ділки від телебачення. В інтерв’ю «Общей газете» я їх назвав культуркілерами. Ці люди самі не люблять класику і вважають, що її не любить ніхто. У нас винятком, мабуть, може вважатися тільки канал «Культура», коло витоків якого свого часу стояв маестро Растропович.
— «Культура» — єдиний канал у Росії, який працює без реклами. Результат — низькі рейтинги і не найоптимальніший бюджет. Як же ви плануєте розвиватися?
— Сподіваюся, що керівництво знайде інші можливості заробляти гроші. У той же час, сподіваюся, що «Культура» не змінить свою естетичну орієнтацію і тут, як і раніше, можна буде побачити шедеври світової опери чи кіно не для всіх.
«ФЕЛЛІНІ ОЧОЛЮВАВ РУХ ПРОТИ РЕКЛАМИ»
— І все ж таки, Святославе Ігоровичу, при всій вашій любові до музики та естетства в гарному значенні слова, ви людина ділова і не можете не розуміти, що існування каналу «Культура» в умовах «ми люди бідні, але горді» — шлях малоперспективний. Можливо, не варто так принципово ставитися до реклами?
— Можливо, нам варто йти третім шляхом. Нещодавно мені розповідали, як один відомий режисер ридав після того, як на ТБ вирізали з його фільму величезні шматки, щоб пустити сім величезних блоків реклами.
— А це, якщо я не помиляюся, порушення закону.
— Про що ви говорите! Ніхто нікому нічого не доведе — ніяких шансів! Мій друг, відомий режисер Сергій Колосов (режисер фільму «Операція «Трест». — Авт. ) за показ своїх численних фільмів на ТБ не отримує жодної копійки. А якщо повертатися до вашого запитання про розвиток каналу, то я вважаю, що потрібно просто створювати інститут освiченого меценатства. Напевно, це могла б бути реклама, але інша — принаймні не «ваша кицька купила би тампакс», а, припустiмо, «РАТ Газпром представляє». А знаєте, між іншим, свого часу у себе в країні рух проти реклами на телебаченні очолював Фелліні. Адже доходило до абсурду: у Москві під час демонстрації фільму Пазолліні сцену сходження Христа на Голгофу перервали рекламою…
— Проблема, мені здається, навіть не в цинізмі, а в тупості людей, які приймають такі рішення…
— Абсолютно згоден. Справа в тому, що такі країни, як Росія, не можуть орієнтуватися тільки на західну модель. У російську провінцію не приїжджають великі артисти: туди ніколи не приїде не тільки Паваротті, а й наш рідний Саткiлава. І тільки телебачення дає більшості рідкісну можливість долучитися до справжньої культури. Чого не розуміють тільки наші телевізійні халіфи на годину. І потім, брешуть вони всі стосовно того, що такі програми мають низький рейтинг! Приклад — програма «Срібна куля» нашого з вами спільного друга Віталія Яковича Вульфа. На подив пана Ернста і пана Любимова.
— До речі, про Костянтина Ернста (генеральний продюсер ОРТ. — Авт.) Кажуть, ви залишили ОРТ внаслідок конфлікту саме з ним.
— Ніякого особливого конфлікту не було. Але Костянтин зняв усі не тільки музичні програми, а й багато інших, які складали гордість каналу — «Вокзал мрії» Башмета, цикл про Великий театр…
— Крім того, Ернст завжди декларував власне естетство.
— Його естетство — це естетство нічного клубу. Я міг би припустити, що йому не подобаюся особисто я, однак, повторюю, таким чином він розправився і з іншими передачами. А натомість нічого подібної якості не з’явилося. Хотілося б, щоб люди, які кладуть цеглу на будівництві, мали можливість подивитися кращі світові балети…
— Святославе Ігоровичу, багато людей, які кладуть цеглу, навіть не підозрюють про існування балету.
— (Ображено.) Ось тому вони й кладуть цеглу так погано. Від культури залежить багато в країні, в тому числі й економіка — якщо вже перекладати на мову рідних осик. Чому японці явили світу своє економічне чудо? Тому що відразу після війни там стали приділяти величезну увагу культурі.
«РОСІЙСЬКА КУЛЬТУРА НЕ ДЕВАЛЬВУЄ, ЯК РУБЛЬ»
— Про яку вітчизняну культуру ми говоримо, якщо вже сьогодні йде така інформаційна експансія, що за рік-два ми всі можемо прокинутися в чужій країні: безліч газет, телеканалів і радіо вже сьогодні інвестується західними бізнесменами. А хто годує дівчину — той її і «танцює».
— У нас цей процес також йде повним ходом. Тим більше в умовах глобалізації та інформаційної експансії ми повинні боротися за збереження власної культури. Наведу локальний приклад: у Росії, як і у Франції, всі люблять Бельмондо. А в Голлівуді цей артист нікому не відомий. Невже це якось хвилює французів? Тому французи, на відміну від англійців, зберегли свій кінематограф. А нам і сам Бог велів: російська культура, на відміну від російського рубля, не девальвує. Зараз немає жодного великого театру у світі, де б не співали чи не грали українські чи російські співаки та музиканти. З одного боку, це погано, з другого… вони ж зміцнюють славу наших країн.
— Є ще одна проблема: зарубіжні серіали, кліпи та макулатуру витісняють вітчизняні, але дрібниці.
— Це правда — ми переходимо на власне мило. Обивателю цікавіше стежити за пригодами комунальних героїв. Але це також погано зроблено, а, може, ще гірше — оскільки дешевше. І виходить зачароване коло: з одного боку ТБ говорить, що не може орієнтуватися на смаки еліти, а з другого — активно затуркує широкого споживача, формуючи не кращі смаки. Опускаючи тим самим загальний рівень все нижче й нижче. Розумієте, є брудні політичні технологи, але існують і брудні технології у сфері нав’язування культурних цінностей.
— Пропонуєте худради, цензуру та інше? Але, як ми вже знаємо, річ ця — гостра з обох боків: з одного боку — хто судді, з другого — які критерії?
— Але критерії є! Якщо пісенька складається з трьох нот і мелодія б’є нижче пейджера, то, може, і варто таке цензурувати. Телебачення — могутня зброя, а воно, як відомо, може бути і в руках поліцейського, і в руках бандита. Один із наших великих стариків, академік Покровський якось сказав: «Включаєш щодня телевізор — і приймаєш грязьову ванну».
«МЕНЕ ГОДУЄ ТЕЛЕВІЗІЙНА ПОПУЛЯРНІСТЬ»
— Давайте поговоримо про вас. «Музика в ефірі» — проект, на який ви поклали багато сил і часу. Не залишилося образи на Ернста після відходу?
— Ніякої образи не було. Хіба що праведний гнів. До речі, культуркілером в «Общей» я назвав саме Ернста. І в суд він не подав. Мене рятує те, що у моєму житті є не тільки телебачення, на якому я завжди був «свій серед чужих і чужий серед своїх». Я завжди активно займався журналістикою і до цього дня є співробітником Інституту світової літератури.
— Але годує вас все-таки не Інститут світової літератури, а телебачення?
— Я б навіть сказав, телевізійна популярність. Що значно полегшує життя навіть у стосунках з ДАІ. Крім того, я веду конкурси, концерти, фестивалі. Естрадні концерти я не веду з принципу.
— А концерт Елтона Джона?
— Це співак такого рівня, за який не соромно. У кожному жанрі є вершини і майстри. Але коли деякі співаки намагаються наслідувати дует Кабальє і Фредді Мерк’юрі, то хочеться ридати. Для мене естрада закінчується на іменах Магомаєва, Градського, Гвердцителі…
— Ви товаришували з чудовим письменником Гремом Гріном…
— Так, і про нього я можу розповідати дуже довго. Він же посварився на 25 років із радянською владою, коли після процесу Синявського і Даніеля розпорядився всі гонорари від своїх книг, виданих у Радянському Союзі, віддавати їхнім дружинам. Звичайно, ніхто і не подумав виконувати це розпорядження письменника і він заборонив видавати свої твори у нас. Відносини відновилися тільки на початку перебудови. У Гріна є чудове висловлювання, що тільки прочитані в дитинстві книги впливають на долю людини. Потім вони тільки розширюють кругозір. Моя зустріч із Гріном була ніби відображенням цього висловлювання. Перша книга, прочитана мною в дитинстві в англійській спецшколі, була книгою Гріна. Директор школи власною рукою вивів: «Славі — за зразкову поведінку і відмінне навчання». Багато років опісля на цій же обкладинці з’явилася приписка самого Гріна «Славі — як ТОМУ школяревi». Грем дуже любить такі сюжети.
— Святославе Ігоровичу, чому про вас так часто пишуть ЗМІ — причому не у зв’язку з професійною діяльністю, а в розділах світської хроніки. Підтримуєте ту саму популярність, що вас годує?
— Насправді — це ознака того, що ти в обоймі. Спеціально для цього я нічого не роблю. Нещодавно, наприклад, усі жовті газети захлинаючись писали, що на прем’єрі Маріїнського театру мене помітили зі Свєтою Сорокіною. Чому «помітили», власне? Було важко дістати квитки, а Світлана дуже хотіла піти на спектакль, — ось і все. Чесно кажучи, до таких статей я ніколи не ставився серйозно. Оскільки не стаю від них ні гіршим, ні кращим.
— Прожито вже досить велику частину життя. Чи все вдалося? Шкодуєте за чимось?
— Знаєте, мені було так багато подаровано зустрічей із цікавими людьми, що жаліти особливо ні про що. Я пив чай із Яблочкіною, Юр’євою, горілку із Образцовим і Козіним у Магадані, пив віскі з Паваротті та Гремом Гріном, шампанське зі Смоктуновським, червоне вино з Нурієвим… Перераховувати можна до нескінченності. Багато хто із цих людей стали моїми другзями. Так що не назву своє життя невдалим. Варто, напевно, було б сісти і написати про це книгу.
— Ви належите до типу людей, які завжди рівно тримають спину — все, мовляв, добре. А є якісь речі, які ви вважаєте в собі вадою? Ну, можливо, через своє сибаритство…
— Напевно, мені слід було б бути більш дисциплінованим у житті. Навіть коли я працював чиновником на телебаченні та в інституті, то завжди виборював собі право не мати робочий день «від і до». Коли нещодавно мені запропонували стати заступником міністра культури, я тут же відмовився — на подив присутніх при розмові. Моя мрія — лежати з книжкою на дивані. Ви зі своєю чудовою жіночою інтуїцією відразу це вгадали.
