«Таких емоційних робіт я ще не бачив»

Петро — ужгородець у кількох поколіннях. Тут народилися його батьки, тут з’явився на світ він сам, його син та онуки. Тут він вперше закохався та взяв до рук пензель, тут познайомився зі своєю музою та берегинею родини і його таланту — Гобікою. Чи не тому саме Ужгород на багатьох його полотнах. Він малює ті місця, де босоніж бігав у дитинстві, вулички, якими ходив до школи, де зустрічався із друзями. А ще — він хоче зберегти дух та обличчя давнього елегантного Ужгорода, ще не спотвореного сучасними псевдоархітектурними рішеннями. З метром ми зустрілися у виставковій залі Закарпатського художнього музею ім.Й.Бокшая, де якраз завершувалося монтування Фотовиставки «День»-2014.

— Знаю, що ви переживаєте все те, що коїться нині в Україні. Ваша робота «Героям Слава» є прикладом того, що ви не були осторонь кривавих подій і на Майдані, і на сході України...

— Із цим встаємо, з цим і лягаємо спати. Стежили за подіями тоді на Майдані в Києві, нині — у зоні АТО. Можливо, тому й серце болить, бо не можемо дивитися без сліз на все, що коїться нині. А щодо картини, очевидно, це воля Божа. Перед виставкою до Дня художника я задумався: що ж намалювати? І мені здалося, що малювати щось нейтральне — то гріх. До речі, маю задум створити серію портретів цих хлопців-героїв.

Скільки було художників на Майдані, серед них і закарпатець. Мені аж заздрісно було — ти пузатий сидиш на дивані, не йдеш на Майдан. Не можу зрозуміти, чому досі нікого не покарали — стільки людей вбили, і ніхто за це не відповів. А нині наші хлопці стоять у полі в холод і спеку і йдуть на смерть за Україну...

— Ви — угорець. Чому ж так переживаєте за Україну?

— Я — громадянин України і попри те, що угорець — я ніколи б не покинув Україну. Брат, який живе в Іспанії, кликав мене туди. Великі художники — Бокшай, Ерделі, Семан — могли б жити, де захотіли, але вони жили, творили й стали відомими саме на своїй рідній землі. Я переконаний, що без любові й патріотизму до свого, рідного, не можна стати справжнім художником. 

У мене вчителів багато, але перш за все завдячую Карлу Баллі, директору художнього училища. Я не міг не стати художником, бо жив у такому собі трикутнику корифеїв-художників. Я щодня бачив Манайла, Бокшая, Глюка, бо жив неподалік від них. Поблизу мешкали і Шандор Петкі та Антон Кашшай. А коли я вчився у школі, то сидів за однією партою з донькою Ф.Манайла — Катею. Вона була найгарнішою дівчиною не тільки в школі, а і в Ужгороді. Вона мені часто казала: зайди у майстерню до старого. А я з таким трепетом дивився на цих людей і боявся до них навіть наблизитись.

«ОСІНЬ У СТАРОМУ МІСТІ» / ІЛЮСТРАЦІЮ НАДАНО ПЕТРОМ ШОЛТЕСОМ

— Мистецтвознавець Михайло Сирохман охрестив вас «останнім романтиком Ужгорода»...

— Я дуже люблю малювати старе місто, бо тут виріс. Люблю ці вулички, люблю ходити Замковими сходами. Там — фантастична аура. Мабуть, немає такого закутка, де б я не побував і не змалював його. Бог дав мені вміння знайти колір, композицію, але головніше для художника — мати душу й серце, тоді й роботи будуть позитивними.

— Найяскравіші спогади…

— Я малюю вже понад 50 років. Починав малювати ще в школі, потім в армії. Було й таке, що доводилося займатися оформленням, рекламою. І я дуже вдячний родині Гобіки за те, що побачив зовсім інше життя у селі Ільниця. Родина Симканичів жила під горою, тут не було парканів, а батько Гобіки – Андрій, як Мічурін, вирощував дерева, квіти, навіть чорні троянди. У них тихо говорили – родина вчителів. Бувало, випили по штемплику слив’янки, а потім: «Петєнько, все, тепер робити». Жартую, що я одружився з Гобікою, бо в неї вдома гнали чудову слив’янку.

Коли приїжджали у село, це для мене було справжнім святом. Мені не хотілося звідти їхати. Сестра Гобіки із чоловіком поверталися в місто, а я їм кажу: та куди ви їдете, тут так файно. А вони: та у нас робота, а ти вільний художник. Я ніколи не працював у якійсь установі. Зізнаюсь чесно, не хотів працювати на совєтських.

Пам’ятаю, як я дивувався, коли вперше потрапив до Ільниці. Я малював курей, драбину, сіно, а сусідські діти сходилися, як на якесь шоу, аби на власні очі бачити, як вароський бородань малює.

— Чи пам’ятаєте свою першу картину?

— Пам’ятаю, вона, точніше її фото, є у мене вдома. Я повернувся з армії (1968 рік) після училища. Думаю, не буду сидіти у батьків на шиї, йду десь робити. А тут зустрів племінника Ерделі, той і запропонував піти малювати на природу. Тож поїхали у Жорнаву, видерлися на гору. Я малював тоді пастеллю. Подивився згори – та це ж готова картина – старі дерев’яні хижі, сніг, сині гори. Я почав малювати, ніби вже сто років малюю. Хлопці кажуть – то найліпша картина. Після того почав уже сам ходити. Зранку ще темно, а я на електричку: беру картон (бо на холст не мав ще грошей). Всі навколишні села обходив – Жорнаву, Дубриничі, Кострино, Сіль – усі церкви перемалював.

-Як нині живеться художнику?

— Тяжко. Бо нині всім важко у цьому хаосі. Але матеріальне для мене не головне. Бог мені дає, що завжди хтось купить у мене роботу, і на життя вистачає. А загалом мені легко, бо мистецтво малювання – це не робота. Мене деколи запитують: над чим працюєш? Я кажу: я не працюю, я отримую задоволення. Працювати – це копати, будувати тощо, а я все життя живу у своє задоволення.

— Ви частий гість художнього музею...

— Так, коли я не на пленері, а вдома, то приходжу сюди чи не щотижня подивитися, що є тут новенького. Цього разу мені поталанило оглянути фотовиставку «Дня» ще за день до її офіційного відкриття. Скажу відверто — таких емоційних робіт я ще не бачив. Це — справжня суспільна й культурно-мистецька подія у житті Ужгорода та й усього Закарпаття. Читав у пресі, що її експонування цього року в Одесі, Черкасах, Полтаві, Луцьку та сусідньому Львові справило на її відвідувачів неабияке враження. Але читати про виставку і бачити її «вживу» — надто велика різниця і я хочу висловити глибоку вдячність усім, хто долучився до того, щоб і закарпатці мали можливість бачити ці не просто високопрофесійні, але й дуже експресивні фотошедеври. Можливо, й тому, що її нинішня тематика надто близька мені, перегукується з моєю творчістю.

Переконаний, що її має побачити якомога більше число українців в усіх регіонах нашої країни. Особисто я буду рекомендувати усім моїм колегам, друзям і знайомим обов’язково знайти час і оглянути її. Дуже добре, що у наш цинічно-меркантильний час є люди й цілі колективи, котрі не дають приспати совість народу. І їхні зусилля мають бути належно поціновані суспільством.