Танцюють усі — але як і що?

Міжнародний конкурс сучасного танцю «Золото осені» на базі Луганського інституту культури та мистецтв (з 2000 р.) проводиться вшосте. Автором вдалого проекту виступила педагог і хореограф цього вишу Олена Шабаліна. Ще кілька років тому в назві та номінаціях конкурсу був естрадний танець, але незабаром зник за непотрібністю. Релікти радянської естради ні-ні, та й проглянуть у роботах деяких гуртів, але в цілому це поняття витіснив шоу-бізнес. Його існування — природне. Але розважальний танець, який перебуває в нього на службі, зрозуміло, сам себе прогодує.

Складніше з танцем, який мовою тіла говорить про насущні потреби людей, переважно молоді. Його й слід було б назвати сучасним — в нім віддзеркалення смаків і чекання на зміни, сплески енергії та ознаки духовної депресії. Виходить вельми строката та неоднозначна панорама. У Донбасі особливо — на тлі териконів і торговельних наметів, радянської символіки, яка збереглася, та провінційної туги. У маленьких районних центрах кумирами, як і раніше, залишаються Майкл Джексон і гурт «Тодес». Приклади, звичайно, непогані. Коли б не бич наслідувальності та вторинності. І раптом — о диво! — на сцену випливає гурт «Білі лебеді» з Макіївки і часом незграбно, а часом доволі впевнено показує класичні балетні зразки (керівник Олена Оноприк).

Звичайно, в доборі репертуару та освоєнні стилю багато що, якщо не все, залежить від особи керівника. Постановники танців є — і дуже непогані. Навіть у селищах міського типу, де клуб і школа — найбільші культурні осередки. Але обов’язковим залишається поєднання рис хореографа і педагога, як того потребує самодіяльний дитячий колектив. Інакше в танці живота, який виконує 13-річна дівчинка, може виникнути двозначний підтекст. Керівники не завжди знають хореографічний фольклор, а тому стилізують українські танці до невпізнання, перетворюючи їх на сувенірні вироби — аналог тих, які можна дешево купити на місцевому ринку.

Мабуть, бракує часу на індивідуальну підготовку вихованців — звідси переважання масових танців, над сольними і дуетними, які й виглядають слабкішими. Деякі колективи грішать у частині художнього смаку, буквально змальовують з телеекрану зразки ширвжиткової «масової культури». Багато колективів беруть як музичну основу пісенні номери. З одного боку, це відразу виявляє смисл композиції. З іншого — часто призводить до ілюстративності, небагатого підтексту пластичного малюнка, який завжди важливіший, аніж проспівані слова.

Є й приємні винятки. Вже не вперше показує свої конкурсні роботи луганський педагог-хореограф Юлія Кардопольцева, автор композицій «Болеро», «Пірати». Вони сюжетні, але при цьому не бідні хореографічно, винахідливо побудовані. Адже Кардопольцевій доводиться працювати не з вихованцями профільного вишу, а зі студентами Луганського аграрного університету.

У число лідерів знову впевнено увійшла хореографічна школа-студія «Fors» із Києва (керівник Тетяна Винокурова). Давно помічено, що танцювальні номери її колективу відрізняються «лица необщим выраженьем». І це було помітно відразу в декількох номінаціях. Учасники конкурсу розділилися на декілька категорій і вікових груп. Але бувало, що майже готові професіонали (студенти творчих вишів) поступалися в емоційній яскравості самодіяльним конкурсантам.

Так підкорив і глядачів і журі гурт «Шоколад» із Луганська, а його юний соліст, іскрометний Артем Керян став своєрідним камертоном драйву в номінації Street dance. Відразу три колективи зі Старобільська: «Епатаж», «Престиж» і «Секрет», успішно змагалися за лідерство й отримали декілька винагород у різних номінаціях. Але Гран-прі в цій категорії дісталося все ж таки «Епатажу» (керівник Наталя Полторацька). Обидва виконаних номери «На морозі» і «Вовча зграя» не просто захоплювали стихією танцю, але були художньо викінченими. На висоті виявилися і господарі свята танцю — луганці. Серед студентських гуртів поза конкуренцією виявився ансамбль «Естет» Харківської академії культури. Знову нагадав про себе прекрасний колектив із Дніпропетровського театрально-художнього коледжу.

У цілому помітно, що географія «Золотої осені» стала розширюватися й давно вийшла за межі Донецького регіону. Можливо, для підкріплення статусу міжнародного конкурсу не вистачило суперників із найближчих країн співдружності, але виконавський рівень танцівників значно зріс.

Підготовка до Євро-2012 сама собою підштовхує до порівнянь із європейськими стандартами. І не лише за якістю автомобільних доріг, п’ятизіркових готелів і швидкості пересування на залізничному транспорті. У Франції, наприклад, в кожному регіоні, чи то Екс ан Прованс чи Ліон, існує спеціально відбудований Будинок танцю і центр хореографічного мистецтва, який очолюють такі неординарні особистості як Анжлен Прельжокаж, Магі Марін, Жозеф Надж чи Катрін Дівер.

«Танок — живе мистецтво тіла, стверджує Дівер. Загальна форма танцю абстрактна, але в тілі є первинні струни всесвіту. А мистецтво — це соціальний мікрокосм. Люди чекають на звичне, але коли автоматизм ламається, відбувається певне зрушення. Якщо хореограф нас «годує» лише чимось розважальним, то він не зворушує. Мистецтво ставить питання, а людина має бути допитливою. Тому я вважаю, що в майбутньому роль танцю буде дуже значною».

Чи можливо, щоб у недалекому майбутньому в таких містах, як Луганськ і Донецьк, Харків і Львів, не кажучи вже про столицю України, було створено центри сучасного танцю навчального, творчого і дослідницького профілю? Цей конкурс показав, що за підтримки спонсорів або держави це цілком можливо в межах одного чи двох поколінь юних танцюристів.