Тарас Григорович Муракамі
Одразу хочеться попередити, що ми не маємо нічого проти сучасної української літератури. Дякувати Богу, що в нас така є. А от уже що стосується класичної української літератури, то її читати, як то кажуть, « не прикольно». Це не наші проблеми, але виникає дурнувате та по-дитячому насторожене запитання «А чому?»
Хоча сучасні люди й закомп’ютеризовані з ніг до голови, але книжка не зникла. Проходячи вулицями Харкова, можна запримітити букіністичний магазинчик. Бібліотеки, як і двадцять років тому, працюють із понеділка до суботи (там, мабуть, і персонал не змінився), полиці абонементу аж угинаються від ваги друкованого слова, інтернет аж кишить різними сайтами, де можна абсолютно безкоштовно за двадцять п’ять гривень скачати/замовити будь-яку книгу в будь-якому оформленні, з будь-яким автографом.
Все це, звичайно, правда, окрім одного слова — «будь-який». Це слово, хоч убий, але не можна застосувати до української (класичної і не дуже) літератури. Зайшовши в сучасний книжковий магазин, можна знайти всі видання Паоло Коельйо, ціною від десяти гривень до ста десяти, всі серії «Самозабвєнной Анжеліки», самоучитель «Харакірі для чайників». При бажанні можна купити словник професійної лексики чукотських асенізаторів і тому подібну екзотику. Але на запитання щодо української літератури продавці чухають потилиці й тицяють на полицю, на якій знаходиться попередження: «Осторожно! Современная украинская литература».
Втім, книги (не тільки українських авторів) зараз купувати задорого, тому більшість бібліофілів користується інтернетом, вага якого полягає в тому, що там можна знайти все. Наприклад, на ім’я «Муракамі» сервер викидає кілька тисяч посилань, на ім’я «Жадан» — кілька сотень, на ім’я «Щоголев»— аж десять (дев’ять з яких посилання на один реферат студента філологічного факультету Суфіксенка Ж. Ж. про співучість мови та калиновий цвіт). До речі, якщо вам обрид ваш комп’ютер, але ви не знаєте, як від нього відчепитися, то просто уведіть у систему пошуку «стан сучасної української літератури». Ваш комп’ютер спочатку тяжко-тяжко зітхне, а потім зависне.
Та не все так погано, бо є люди, які поклали свій час, а то й здоров’я на олтар служіння українському писаному слову. Це студенти філологічного факультету відповідної спеціалізації. Вони пам’ятають такі імена, як Шевченко, Шевченко і... — ніколи не здогадаєтесь — Шевченко, хай йому абищо (втім, це єдина категорія населення, яка все ж не плутає Т. Г. Шевченка з Шевою). А от якщо запитати, що він написав, окрім «Заповіту», тут «мікросхему» замкне. Щоб не мучити студентів, їх краще запитати про те, що вони читають, і почути у відповідь: «О, це була прикольна книженція». На запитання, що воно мало на увазі під, не побоїмося цього слова, терміном «прикольна», студент невпевнено відповість: «Там багато сексу, вбивств, збочень, лайки і — нецензурних слів, матюків та «непечатної» лексики». «А як же класична українська література? Читаєш?» — «О, вона мене на парах вже дістала!». І що найприкріше — студенти філологічного факультету УКРАЇНСЬКОЇ спеціалізації, не пам’ятаючи бодай найвизначніших імен УКРАЇНСЬКОЇ літератури, чудово «базарять» про поезію Єсеніна, Мандельштама, Ахматової та компанії і навіть можуть дещо процитувати. Проте усвідомлюєш, що то все чисті «понти», такий собі білокомірцевий прикол. Фахівець, який здатен розуміти геніальний вірш «Эта ночь непоправима...» Йосипа Емільовича і захоплюватися ним, і зовсім по-баранячому дивитися на сторінку, де в сніговій чистоті — інтимний шепіт Тичини про перші порухи кохання («О, панно Інно, панно Інно...»), розумієш, що цей «фахівець» не тямить нічого ні в поезії, ні в прозі, ні (перепрошую, бо буду цитувати колишнього класика) в сім’ї, приватній власності і державі. «Колобок» в гоблінсько-старшобратському перекладі — його настільна книга! І коли уявиш майбутнього вчителя, в якого МОВА тільки на уроці, тобто для службового користування, а на перервах із учнями, вдома, в транспорті й т.ін. — виключно звичний і понтовитий «ЯЗИК», стає моторошно: від його тяжкої педагогічної праці будуть виходити виключно фахівці-приколісти, носії такої собі чудернацької камеді-клабної естетичної самосвідомості, назва якій — Тарас Григорович Мурокамі.
Отже, панове, «таваріщі, гаспада», які зараз керують незалежністю в нашій державі, доки не виникне послідовна й справді дієва державна підтримка молодих авторів та популяризація на сучасному науковому рівні «старих» (маємо на увазі під «старими» класиків), доти й справді українська література здаватиметься нудною, незрозумілою та... непотрібною.
