Театральні «трофеї» Валерія Гайдабури
Валерій Михайлович біля трьох десятиліть завідував літературною частиною Запорізького драматичного театру ім. Щорса. А у франківців уже десять років являється заступником генерального директора з творчих питань. У Гайдабури величезний фотографічний архів, який формувався протягом усього життя.
— Від театральної вистави, яка занурилася в далеке минуле, «відеосвіт» залишає фотографія, — розповідає Валерій Михайлович. Вона — скарб для історика театру. Її пошук — одна з проблем професії. Для мене найзахоплюючіше — мистецьке розслідування, часто схоже на «детектив»: зустрічі, листування з митцями, їх сповіді, гра пам’яті... Подібні контакти доволі часто приносять цінні «трофеї»: записи, мемуари, щоденники, фотографії, ескізи, рецензії. Вони стають документальним і чуттєвим фундаментом наукових роздумів для написання книжок або експонатами виставок.
На стендах представлені фрагменти, які відбивають плин української театральної історії. Виставка меморіальна. Її герої — митці, більшість, яких вже пішла з життя. Тут представлено біля трьохсот фотографій, програмок, афіш, малюнків. Є унікальні речі. Наприклад, дореволюційний договір, якій антрепренер складав з акторами. Або раритет з Театру Соловцова — розпорядок репетицій. В моєму архіві зібрався чималий матеріал по дореволюційному періоду. Думаю, що зацікавлять глядачів цінні історичні фотографії: Марії Заньковецької (знімалося більше ста років тому), Миколи Садовського у ролі Городничого в виставі «Ревізор». Або окраса дореволюційної сцени — актори: Любов Ліницька, Ганна Борисоглібська, Іван Марьяненко, Юлія Шостаківська. Яка висока якість цих фотографій, вираз облич, поз, костюмування. Коли дивишся на такі раритети, то поступово починаєш вчитися читати фотографії. Вони дають можливість не тільки зазирнути у минуле, але й відчути характер епохи, самого актора, чи персонаж, який він грав.
Найбільше експонатів по франківцях. З 20-х по 90-ті роки. Абсолютно невідомий, навіть для театрознавців, Амвросій Бучма — в якихось чеховських окулярах, з зализаною зачіскою, немов герой німого кіно. Чимало матеріалів я знайшов на антикварному ринку у Дарниці (один з районів Києва. — Т.П. ). Картка Ольги Горської була мені подарована дочкою Левка Білоцерківського, який був другом Гната Юри, автора книги «Записки суфлера». Зараз у наших театрах, як правило, головну роль грає один актор. А раніше, в 30-ті, всі прем’єри обов’язково мали дублерів. Наприклад, у Наталі Ужвій — Галина Ніколенко. Це мама актора Російської драми ім. Л. Українки Олега Комарова. На виставці вона представлена в ролі Марини Мнішек у «Борисі Годунові». Ніколенко — прекрасна актриса, але така вже її доля — весь час знаходилася в тіні прими Ужвій. Або такий факт. У виставі «Без вини винні» роль Кручініної блискуче грала Наталя Михайлівна, а Поліні Мусіївні Нятко приходилося виконувати цю роль не на франківській сцені, а лише на виїзних виставах. Ужвій була надзвичайно сильною жінкою та разом з тим мала лагідну вдачу. Вона дійсно була великою актрисою високої культури, примадонною, але «зірковою хворобою» ніколи не хворіла. Її зірковість підтримувала влада, тодішній устрій. Вона пройшла школу знаменитого Леся Курбаса. Ми знаємо, як ламалися долі тодішньою радянською системою. Сьогодні їй згадують підписаного листа, засуджуючого театр «Березіль». Хто знає, може, той крок зберіг життя самій актрисі і вона не повторила страшну долю — смерть на Соловках, якою загинув у таборі Курбас. На жаль, з відкритим «забралом» виступити на захист Леся Степановича не могла на навіть його дружина, провідна актриса «Березоля» Валентина Чистякова. Збереглося чимало листів Ужвій та Чистякової. Їх об’єднував біль, вони дружили все життя. А це багато про що говорить.
«Другим номером» Бучми в «Украденому щасті» був Іван Беневельський. Цілий рік я вів телефонні розмови з його дочкою, щоб ознайомитись з архівом Беневельського, знайти фотоматеріали актора в «бучминських» ролях. Усі театрали 40-х захоплювались прекрасним тріо: Ужвій-Бучма-Добровольський. Але був ще один склад і чудовий ансамбль, коли Гурмана грав Добровольський, Анну — Катерина Осмяловська, а Миколу — Іван Беневельський. Як пригадують ті, хто бачив Добровольського і Осмяловську, то особливо сильними, в психологічному плані, були сцени кохання героїв. Актори були щирими, це не підробні почуття. Вони в житті дуже прихильно ставилися один до одного, працювали на одній емоційній хвилі.
На стенді «Франківці в евакуації» представлені малюнки Леся Липківського, актора, потім завідувача трупою театру, чоловіка Катерини Осмяловської. Тут можна побачити, в яких теплушках їхали актори до Семипалатинська. Уявити їхнє життя в Ташкенті. До речі, син Липківського, Костянтин написав книгу про свій рід, в якому, крім акторів, були і священики. Батько Леся був Митрополитом Української автокефальної церкви, який загинув у середині 30-х років.
До речі, я сам захопився колекціонуванням десь у восьмому класі. Спочатку збирав картки акторів. Міг годинами розглядати їхні обличчя, одяг, зачіски, грим. Коли став дорослим, то це мені знадобилося у подальшій роботі. На виставці велика кількість матеріалів присвячена корифеям франківської та заньковецької сцени. Не секрет, що довгі роки між киянами та львів’янами було творче суперництво за право називатися першим українським театром. Тільки коли колектив франківців очолив Сергій Данченко, поставив легендарні вистави: «Украдене щастя», «Візит старої дами», «Енеїда», «Тев’є-Тевель», які досі являються окрасою репертуару, лідером стали кияни. Досить цікавими є стенди про Запорізький театр ім. Щорса та Полтавський театр ім. Гоголя.
Виставка Гайдабури — це цитати з театральної історії. Вона продовжується новими виставами, новими прізвищами режисерів і акторів, тобто про тих, хто сьогодні кожного вечора виходить на кін, а тому вона продовжується. Зараз Валерій Михайлович працює над книгою «Театр, розвіяний по світу», котра буде своєрідним продовженням його монографії «Театр, захований в архівах», що вперше розповідала про сценічне мистецтво в Україні періоду німецько-фашистської окупації.
