Тетяна СЕРЕБРЕННIКОВА: «Олена Пчілка вболівала, щоб не забували прадавні наші шви»

Основною метою є збереження і поширення в сучасному одязі елементів стародавньої вишивки, яка представлена в альбомі Ольги Петрівни Косач «Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки», Київ, 1876 р. Про метод роботи вишивальниць, проведення майстер-класів і виставок, творчих зустрічей, присвячених етнографічному спадку родини Косачів, ми говоримо з автором і куратором проекту Тетяною Серебренніковою.

«ПЕРЕВАЖНА БІЛЬШІСТЬ УКРАЇНЦІВ ВИШИВАЛИ ЧЕРВОНИМ І БІЛИМ (СІРИМ)»

— Почалося все ще 2005 р. з україномовного інтернет-ресурсу «Спілкування за вишиванням», — пригадує Т.СЕРЕБРЕННІКОВА. — Це було віртуальне спілкування: ми виставляли фото власних робіт, технік вишивання, ділилися літературою, показували світлини вишивок із музеїв і бабусиних скринь. Поступово створився своєрідний клуб за інтересами. Ми почали проводити онлайн-майстер-класи. Забавка-захоплення переросла у серйозний рух. Тож 2011-го в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд вишивальниць, на який з’їхалося 150 учасників із усієї України.

— Як виникла ідея проекту і де ви познайомилися з раритетним виданням Олени Пчілки?

— Я прочитала про книжку, а потім запитала в Музеї Лесі Українки, де можна її побачити. З’ясувалося, що цього видання немає у повному обсязі у жодному музеї чи приватній збірці! Частково ця книга є у Лаврському художньому музеї, частково — у музеях Лесі Українки в Києві і на Волині. І так по частинах, по фото ми зібрали повний альбом і вирішили його відшити, а потім і перевидати.

Праця Олени Пчілки (Ольги Петрівни Косач) — це перша наукова робота, присвячена українській орнаментиці. Книга за життя Олени Пчілки перевидавалася зі змінами п’ять разів! Але саме у першому виданні є її передмова, де вона розповідає, якою була українська традиційна вишивка, тлумачить символіку, пояснює орнаменти кожного аркушу альбому. Вона чітко розмежовує українську орнаментику від російської, пояснює, що нашій вишивці притаманні геометричні візерунки... Натомість російська вишивка має східний вплив.

Олена Пчілка доводить, що український одяг був захищений оберегами, а російська вишивка несе тільки декоративну функцію, без смислового навантаження. В альбомі зібрано орнаменти, вишиті найархаїчнішими швами: занизування, вишивка біллю, лиштва, вирізування тощо. У передмові йдеться про розвиток українського шиття. Косач розповідає про брокарівську вишивку, завезену з Франції. Ольга Петрівна вже відчувала, що завезена техніка вишивання, західноєвропейський хрестик, задавлює стародавні вишивки. Про це вона напише у передмові до 5-го видання. Вона дуже вболівала, щоб не забували прадавні наші шви. Олена Пчілка доводить, що українці передусім вишивали одяг. До речі, відомо, що за своє дослідження Олена Пчілка отримала перше гран-прі на І Всесвітній виставці у Парижі! 

 — Ви вишиваєте книгу, видану ще у ХІХ столітті,  з якою метою?

— Сьогодні ми відшили аркуші видання 1876 року. Працювали над цим вишивальниці з різних областей України. Провели виставку у Музеї книги та друкарства, а тепер покажемо свої роботи, даватимемо уроки у Львові та інших містах країни. Хоча до «Спілкування за вишивкою» залучаються і українці з-за кордону. Ми хочемо показати, що народна вишивка красива, сучасна, нескладна, а ще — неідеальна, вона передбачає огріхи, і кожен може спробувати свої здібності. Майстер-класи ми проводимо у бібліотеках і музеях. Українська культура — унікальна, яка має багату традицію вишивання. Так сталося, що під час воєн, голодоморів багато втрачалося,  зникало... Ми хочемо відродити моду на стародавні шви. Навчитися вишивати значно легше, ніж писанкарства, гончарства, ковальства, ткацтва та інших народних ремесел.

— Вишивка, яку подає Олена Пчілка, а потім і її донька Ольга у виданнях є типовою для усієї України?

— Так, на Київщині, у Черкаській області, на Поліссі, у Центральній та південній Україні ми зустрічаємо такі ж візерунки, як і на Волині.

— Яка кольорова гама вишивок, представлених у виданні?

— Нашим теренам була найбільш притаманна вишивка червоного кольору, яку отримували з материнки або комахи — воскового червецю. Іноді вишивали із вкрапленням синього, але не чорного. Адже у нас не було барвників, які б фарбували нитку у чорний колір. Це були сірі або сині відтінки. Тому сорочкам, які вишиті з додаванням чорного кольору, у центральній Україні, на Поліссі, не може бути більше, ніж 150 років. І сьогодні часто трапляється, що чорна нитка швидко втрачає свій колір. Дуже заможні люди купували собі барвники і вишивали сорочки синіми нитками чи іншими, а переважна більшість українців вишивали червоним і білим (сірим). А масово червоно-чорна вишивка була запроваджена у нас, коли з’явилося дешеве муліне і схеми брокарської вишивки (тобто хрестиком, завезеної Брокаром із Франції). До того вишивали доморобними нитками, з яких ткали полотно. На тему природних барвників є достатньо досліджень. Були також поширені жовто-брунатні, сіруваті відтінки...

— А як же відомий вислів «Червоне — то любов, а чорне — то журба»?

— Це рядок із популярної пісні радянської доби (музика Олександра Білаша, слова Дмитра Павличка). Якщо ми подивимося вишивки Західної України, то вони мали строкаті кольорові вишиванки. Ця територія України знаходилася під владою Австро-Угорської імперії, і сюди раніше почали надходити нитки з Франції з якісними барвниками, зокрема й чорні нитки. Нитки DМС і сьогодні одні із найбільш популярних серед вишивальниць. А загальновідомі  вірші  «Два кольори» Дмитра Павличка або «Вишивала дівчина, вишивала, чорну та червону нитку клала» Миколи Сома — це данина тодішній моді. Пішов «хрестик» у народ — і вже для кількох поколінь він став класикою.

«МОДУ НА ВИШИТУ КРАВАТКУ ЗАПРОВАДИВ ІВАН ФРАНКО»

— Які техніки вишивання ви пропагуєте?

— Ми вишиваємо різними техніками: занизуванням, настилуванням, вирізуваням, мережкою, зерновим виводом тощо, — тобто усіма забутими техніками у радянський період. Все, що витісняв «хрестик», намагалася популяризувати свого часу Олена Пчілка. Це робимо й ми сьогодні.

За проектом «Вишивка етнографічна» ми не просто відшили зразки сторінок, які видала Олена Пчілка, а потім її донька Ольга, а й плануємо перевидати видання, щоб люди могли звернутися до першоджерела. Ми прагнемо відтворювати речі, які знаходяться в музеях, приватних колекціях. Вишивки, які є у виданні, можна використовувати не тільки на оздоблення костюмів для фольклорних свят, а й у сучасному одязі.

— Хто з відомих українців, окрім Олени Пчілки, пропагував вишитий одяг?

— У нас є великий пласт української інтелігенції, які прославили Україну на весь світ, більшість мешкали у містах, де на них впливала міська європейська мода. Якщо ми поглянемо на родини Косачів, Драгоманових, то вони себе ідентифікували українцями також через одяг. У них була традиція: хоч куди б вони їхали за кордон, вони везли із собою валізу, де був народний одяг. Той самий Максим Рильський, будучи депутатом Верховної Ради СРСР, коли їхав за кордон, то під світський костюм завжди одягав вишиванку або вишиту краватку. До речі, моду на вишиту краватку ввів Іван Франко. Ми з’ясували, що вишиті сорочки і краватки за 20 років до Франка носили Драгоманови і Косачі. Микола Лисенко вдома ходив у вишитій сорочці (за спогадами рідних), хоча фотографій не знайшли. Родини Черняхівських, Старицьких до свого європейського костюму теж додавали елементи вишивки. Є відомі фотографії Лесі Українки, Олени Пчілки, Василя Симоненка, Володимира Короленка у вишиванках. У Музеї Переяслава-Хмельницького є дуже багато одягу з європейським кроєм, але вишитого давніми української техніками.

Сьогодні проект «Вишивка етнографічна» має на меті показати відомих українців, які прославили свою державу у світі, як носіїв національної культури, показати, який вони носили одяг. Ми прагнемо показати їх як свідомих українців.