Тільки моя Італія
Не приховаю — назва цих нотаток інспірована книгою відомого російського письменника, поета, художника (незліченні його лики) Дмитра Олександровича Прігова «Тільки моя Японія». Прігов, звісно, талант, справжній мавзолей мистецтв. Але його «Японія» — це, дійсно, тільки його, і свідчить, скоріше, не про саму Японію, а про нього самого, Дмитра Олександровича Всюдисущого. Справа, звісно, добра, але ж і про Японію хочеться почути.
Аж ніяк не прагнучи вирівнятися з Пріговим, автор нижченаведених нотаток хоче лише дійсно розповісти про «свою» Італію — вірніше, про те, що в цій Італії побачив. Нехай часом побачене вписується в рамки туристичного проспекту, шкільної хрестоматії — то не біда. На мальовниче місце подивитися зайвий раз — не гріх.
Отже.
Усі дороги ведуть у Рим. Однак у Венеції всі вулички, мости й канали приводять до головного собору Сан-Марко, побудованого ще в ХIV столітті, в розквіт Венецiанської республіки.
Ця держава, до речі, була не дуже благочестивою. Тут правили не єпископи й кардинали, а пірати й торговці. Де торгуючи, де крадучи, вони звозили сюди багатства з усього Середземномор’я. Коли на болотистих, непривітних берегах почало поставати місто, рівних якому немає й досі, цей лихий люд вирішив звести храм. Храм, у якому, ні багато, ні мало, покояться мощі заступника Венеції, святого Марка, й мозаїки якого так схожі на розписи православних церков. Храм, що так гарно відбивається на площі перед ним, коли її заливає чергова повінь.
Вода й допомагає побачити те, що приховано туристською суєтою. Тобто: собор Сан-Марко, білосніжний і зелений, з його шпилями, плескатими банями, виразними статуями й ліпниною — справжня, непідроблена мечеть. Хіба що півмісяців на шпилях бракує. Чудовий мусульманський міраж у самісінькому серці католицької Європи. Так вразив венеціанських розбійників арабський Схід...
Ось такий жарт історії.
Церква Марія делла Граціє в Мілані, схожа на величезний пряник, серед інших церков північної Італії не дуже вирізняється. За одним винятком: там, усередині — «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі.
Величезний порожній зал з єдиною фрескою. Фарби з одягу, що колись був яскраво-блакитним, шафрановим, червоним, майже обсипалися, залишилися лише долоні й голови. Ходиш уздовж поручня, ліворуч-праворуч, читаєш цю картину наче постійно оновлюваний текст. І що далі, то більше розумієш, що її загадка має безліч відповідей. Леонардо всього-навсього відобразив один iз найбільш драматичних моментів Євангелія: «один з вас зрадить Мене». Але фресок на біблійну тему — аж надто; чому ж саме цей витвір утримує біля себе, гіпнотизує, втягує?
А потім, як луна, приходить розуміння: адже вони, ці тринадцять чоловіків, розмовляють про найважливіше, й ти чуєш цю розмову, коли дивишся на них. Розмовляють уже 500 років. Чи 2000. І поки вони ведуть свою суперечку, наш світ має шанс...
Тільки у Вероні, напевно, й могла відбуватися дія «Ромео та Джульєтти». Дуже театральне місто. Височенні стіни, бруковані вулички, кокетливі балкони. А центральна площа — просто готовий кін: оточена палацами правильної прямокутної форми, так і чекаєш, що зараз iз-за рогу з’явиться задирака Тібальд і зчепиться iз невгомонним Меркуціо.
Дороговказами «До будинку Джульєтти» рясніють усі перехрестя, помилитися неможливо. Усе відтворили дуже точно. Той самий дворик з незмінною веронською високою огорожею, ті ж кущі, балкон на другому поверсі та бронзова Джульєтта (дещо занадто гладка, як на мене) на потіху туристам.
Але цікавий не сам двір, а підворіття, що веде до нього. Воно геть усе, від бруківки до склепіння, обписане автографами закоханих з усього світу. Усі ці «Джон+Мері», «Арсен+Франсуаза» перекривають одне одного в декілька шарів. Самітника, який зайшов сюди, огортає легка хмаринка меланхолії.
А будинку Ромео у Вероні немає. Тільки нудна коричнева стіна з табличкою, що, мовляв, тут міг проживати такий юнак.
До речі, п’єса в оригіналі закінчується так:
«Немає повісті сумнішої на світі,
Ніж повість про Джульєтту та її Ромео».
У Сикстинській капелі, у Ватикані, вічне стовпотворіння. Охоронці раз у раз кидаються на спалахи фотоапаратів: «Не фотографувати!» Та це й немає сенсу. Що може роздивитися туристична «мильниця» там, на величезній висоті, де Мікеланджело колись виконував замовлення святого Престолу? Замовлення було — розмалювати капелу для Папи, який тоді правив. Що-небудь із Біблії. Те, що вийшло, — космічно далеке від простої ілюстрації Святого письма. Так, там зображені конкретні персонажі, але вони вийшли за рамки своїх імен, ставши образами Старості, Юності, Жіночності, Натхнення. І знаменитий сюжет створення людини в центрі — більше ніж притча про Бога та Адама. Головне — порожнє місце між руками Творця й Сотворенного, які пориваються один до одного. Ця пауза — найбільший символ. У ній Мікеланджело вдалося відобразити ту вічну порожнечу, що рухає людиною, змушуючи її знову і знову малювати картини, складати вірші, будувати храми, вирушати до невідомих берегів...
І — любити.
Падуя — напевно, єдине місто в Європі, де можна гуляти під проливним дощем без парасольки: всі тротуари в центрі надійно перекриті галереями. Однак до церкви дель Скровеньї помокнути доведеться: адже її розписував сам Джотто, а стоїть вона на відкритому місці, в парку Арена. Варварське ХХ століття жорстоко обійшовся з генієм Середньовіччя. Один iз храмів з його розписом було знищено під час Другої світової (поблизу Падуї бої були особливо жорстокими), Скровеньї також бомбили, але розписи збереглися. Зовні непоказна церква — головне свідчення про Джотто-художника.
Сцени з життя Христа — напружена й виразна безмовність. Стрітення, входження до Єрусалима, поцілунок Іуди... У фресках Джотто немає знаменитої ренесансної перспективи — її в ті часи ще не знали. Але це й не потрібно. Пейзажі — лише декорації для найбільшої драми, де кожний жест, кожна поза, навіть складки одягу наповнені неймовірною експресією. Це театр високих, очищених від усього земного пристрастей, що приголомшує до глибини душі. І — справжня містерія кольору. За таким небесно-голубим — яким залите все склепіння й багато фігур на стінах — Джотто, напевно, літав до янголів. Можливо, це й врятувало його останній твір.
