Традиції, які ми втрачаємо
Гарна реклама, гарні слова. Те, що ми українці, не сумнівається ніхто (які-не-які, а все ж українці). А от стосовно традицій... Вони, звичайно ж, наші, але традиції тим цінні, що їх дотримуються з року в рік, оберігають, передають з покоління в покоління. Вони — зв'язок сьогодення як з минулим, так і з майбутнім. А як ми дотримуємося традицій сьогодні, зокрема, на Різдвяні свята? Чи багато сімей на Святвечір сядуть за стіл з дванадцяти страв? У багатьох стоятиме на покутті дідух? Багато співатимуть колядок? Лише одиниці. Тут, звичайно, можна виправдовуватись, мовляв, нас тому не вчили. Так, не вчили. Але ж є наші діти — навчимо їх! Їм жити в майбутньому, й саме їм зберігати традиції. От тільки хто вчитиме? Батьки? Їх би самих хто навчив. Залишається школа. Але якраз вона виявила в цій ситуації свою безпорадність і некомпетентність. Адже не секрет, що уроки народознавства ведуть вчителі за сумісництвом, бо потрібних спеціалістів ніде не готують. Отже, вчитель і сам нерідко не усвідомлює значення того духовного пласту, який намагається підняти. Для нього самого давні традиції, свята — осколки минулого, те, що віджило своє. Тому й діти сприймають їх ніби через призму музейного скла, не бачать себе в них. В результаті ті ж таки традиції ніколи й не стануть атрибутами їхнього повсякденного життя. Натомість поширюється псевдообрядовий сурогат. Коли чуєш, як звичайні діти (не з фольклорних художніх колективів) сьогодні колядують і щедрують, волосся стає дибки.
Як відомо, колядки й щедрівки — це магічно-величальні пісні, відомі ще з дохристиянських часів. У них наші предки заклали набуті віками знання, необхідні для дотримання гармонії між людиною і природою. Співаючи колядок і щедрівок, вони поєднувалися із Всесвітом і водночас щедрими кольорами народної поезії малювали господареві щастя й достаток — щедрий урожай, плодючість худоби тощо.
Проте послухаймо, про що ж колядують чи щедрують сьогодні? Якось завітав до оселі гурт дітлахів, які почали не зовсім розбірливою скоромовкою по черзі проказувати:
Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця,
А без меду не така —
Давай, дядьку, п'ятака.
А п'ятак не важний —
Давай руб бумажний.
А один хлопчина прямо з порогу почав: «Колядка, колядка, біжу без оглядки, по морозу, по вітру — давайте півлітру». Я аж оторопів. «Так наливати? — питаю. «Та ні, то ж тільки колядка така», — зніяковів хлопець. Боже милий! Хто ж це навчив дитя такої «колядки», «справжньої перлини» народної творчості!?
Інші колядники, не маленькі, а чималі хлопці доводили, що їх «батько послав, щоб грошей дістав, а мати казала, щоб дали ще й сала». А від одного засівальника почув таке: «Сію, сію, посіваю, на машину собираю».
Отакої! Складається враження, що для наших дітей колядки й щедрівки — лише засіб отримати дармові гроші. Щоправда, в давнину колядників і щедрувальників теж нагороджували — частували пиріжками, цукерками та іншими ласощами чи й грішми наділяли за те, що вони віншували господарів, бажали їм щастя, здоров'я, успіхів у праці, миру й спокою в сім'ї.
Наші предки добре знали магічну силу Слова, сказаного з вірою і певного часу, тому й добирали до колядок, щедрівок слова величні, поетичні, що здатні були переносити думку господарів, як писав Іван Франко, «в якийсь світ близький і рідний їм, а проте зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітке життя».
Великого значення надавалося деталям обрядів. Скажімо, засівальне зерно має бути якнайдобірніше, щоб насправді з нього родилося жито, пшениця й всяка пашниця. Тепер же засівальники нерідко й крупами користуються. Отже, засівають мертвим зерном. Чи не засіваємо таким чином сварки, хвороби й інші нещастя? Народознавці стверджують, що саме так і відбувається.
Прикро, панове, але «маємо те, що маємо». На наших очах вироджуються тисячолітні традиції. І якщо так буде далі, то, напевне, ніхто не дасть гарантію того, що років так через сто, на Різдво, ми зможемо з впевненістю сказати: «Ми — українці. Це — наші тисячолітні традиції!»
