Три товаришi
Американський фільм «Реальні хлопці» (точніше, «Надійні хлопці» відповідно до оригінальної назви Stand Up Guys) — екранний твір про те, як провести останній день свого життя. Док (Крістофер Уокен) зустрічає біля воріт в’язниці старого друга Вала (Аль Пачіно). Останній відсидів 28 років за озброєний напад і випадкове вбивство спільника. Вибір у героя Уокена нелегкий: мафіозний бос Клепхендс (Марк Марголіс) доручив прибрати Вала, інакше загине онука Дока. Є і третій вояка — Хірш (Алан Аркін) — класний водій-лихач, якого Вал і Док викрадають з лікарні, де він животіє з кисневою маскою на обличчі.
Кожен з цих трьох підстаркуватих мушкетерів позначений потаєною доблестю, додатковим людським виміром. Док малює пейзажі — переважно світанки в імпресіоністському дусі — і у такий спосіб спілкується зі світом та близькими. Хірш, незважаючи на передсмертний стан, здатний довести відразу двох дівчат до напівпритомного екстазу. Вал просто нікого не здав, відсидів за чужі гріхи — він у першу чергу «надійний хлопець». Ось тільки Клепхендс, як справжній лиходій, не має жодних якостей, окрім кумедного прізвища (clap hands означає «бити в долоні») і спраги помсти — але мова не про нього.
Літні чоловіки проводять час дуже весело. П’ють і їдять без обмежень. Здійснюють кілька крадіжок зі зламом. Неодноразово й доволі успішно відвідують бордель. Викрадають дорогий автомобіль. Чинять правосуддя. Влаштовують похорон. Переодягаються в розкішні костюми. Стріляють з пістолетів.
Бандитські трагікомедії за останнє десятиліття стали звичним до банальності жанром, обросли безліччю штампів, від яких режисер картини, Стівен Фішер, ухилитися не зумів. Гумор в «Реальних хлопцях» частіше млявий, потертий, інколи вульгарний (жарти про віагру давно не смішні); та ж проблема з діалогами. Дія розвивається украй непоказово: пригодам підстаркуватих правопорушників бракує іскрометності, багато сюжетних ходів передбачувані, деякі ситуації (на кшталт дівчини в багажнику) не справляють очікуваного враження. Так, Фішер — режисер не визначний, проте з багатим акторським досвідом, що і дозволяє йому утримувати фільм на плаву: знайшов на центральні ролі хороших досвідчених виконавців і дав їм пограти досхочу. Дивитися на Аль Пачіно з його вибуховим характером й умінням бути смішним і зворушливим одночасно, так само як і на Уокена з його непроникливістю сентиментального вбивці, цікаво завжди. Вони тримають дію, що розвалюється, на собі, розкручують її як можуть, аж до яскравого й символічного фіналу, який став несподіваним режисерським успіхом. Фільм обривається на високій — єдино доречній тут — ноті.
Яка різниця, намальований світанок або реальний — головне, що він настає. Рано-вранці старі йдуть, а молоді залишаються жити. І це справедливо.
