Цвіт закарпатського живопису на Андріївському узвозі
Співробітники центру виконали справді титанічну роботу, переглянувши у пошуках своїх експонатів усі приватні колекції Києва, Львова, Закарпаття. За словами директора центру Олександра Брея, немало робіт художників закарпатської школи є і у запасниках державних музеїв, але ці роботи вже встигли «надокучити», а суть нинішньої виставки у її ексклюзивності. Представлених в «Андріївському узвозі» художників слід вважати класиками не стільки української, скільки європейської художньої школи. Адальберт Ерделі, Федір Манайло, Андрій Коцка, Йосип Бокшай і Гаврило Глюк — це не забуті художники провінційної України, як вважалося за радянських часів. Вони передусім європейці — блискучі, освічені, оригінальні.
Розквіт закарпатського живопису припав на 20-і роки нинішнього століття, коли Закарпаття ще було частиною Австро- Угорщини. Майстри цієї школи, що здобули освіту у Будапешті, Мюнхені, Римі і Парижі, були повністю інтегровані в європейський культурний контекст.
Так, Адальберт Ерделі, що належав до живописної школи Сезанна, виставлявся з багатьма іменитими французькими та німецькими художниками. Згодом Ерделі і Бокшай заснували в Ужгороді художню школу (1927 р.), ціла плеяда вихованців якої представлена і на нинішній виставці (Андрій Коцка, А. Кашшай, Ернест Контратович).
Актуальні європейські стилі мали у роботах закарпатських майстрів несподівано яскраве і живе фолкове забарвлення. Перше, що впадає в око, це колір і дивовижна декоративність у поєднанні з реалістичністю зображення. Безумовно, такі роботи контрастували з творчістю образотворчих шкіл, що процвітали на території країни Рад.
Починаючи з 1948 року для художньої еліти Закарпаття настають чорні часи. Послідовники Ерделі, які виявилися «формалістами», часто жили надголодь через нездатність виконувати актуальні соцзамовлення. Багато кому вдається виїхати до сусідніх Угорщини і Словаччини, значно менше таланить художнім полотнам. Так, не витримавши цькування, спалює значну частину своїх робіт Федір Манайло. З початком 50-х в історії закарпатської школи починається період підпілля, період мімікрії у мистецтві. Один з уцілілих у м'ясорубці войовничого соцреалізму — Йосип Бокшай. Глибоко віруюча людина, він, разом з тим, був навіть якоюсь мірою шанований радянською владою — передусім за цикл пейзажів. Хоч до кінця свого життя нестерпно страждав від неможливості писати на релігійні теми.
Про те, як художникам вдавалося вивищуватися над нав'язаними художніми штампами та ідеологічними трафаретами, існує багато історій. Наприклад, широко відомий анекдот про соцзамовлення Федору Манайлу серії робіт на виробничу тематику. Одна з картин «Симфонія заводу» була написана художником з цілком оригінальної натури. Урбаністичний пейзаж писався з ... нутрощів телевізора при знятій задній панелі. Втім, цього глузування не помітили і премію дали. Переживши війну і уникнувши подальших репресій, Манайло консультував Сергія Параджанова при створенні костюмів і декорацій для фільму «Тіні забутих предків».
Особливість київської виставки не тільки у тому, що досі закарпатські художники не були представлені у такому обсязі, та ще й у рамках однієї експозиції. Представлена колекція уперше подає творчість ужгородців у діахронічному аспекті, у розрізі політичної та історичної ситуації, що складалася навколо школи.
