У Театрі драми і комедії на Лівому березі відбулася перша прем’єра нинішнього року —

Його поставив режисер Юрій Погребнічко. Це вистава з настирливо прослизаючими хрестоматійно-вічними «проклятими запитаннями», вона якнайкраще сприяє ствердним (у значенні — життєстверджуючим) відповідям на них...

Адекватно описати форму вистави досить складно. Фантазії та сни взагалі важко піддаються фіксації. Наприклад, текст вистави — це монтаж епізодів з роману «Злочин і кара» Ф. Достоєвського й п’єси «З коханими не розлучайтеся» А. Володіна (інсценування Ю. Погребнічко). Розкольников, як водиться, все сперечається з Порфирієм Петровичем, Свидригайлов свої провокаційні теорійки викладає та Авдотью Романівну бігти підмовляє, поруч з ними все розлучаються й розлучаються сімейні пари, а Мітя й Катя все ніяк помиритися не можуть... У цю витіювату фантасмагорію ще й хори (то жіночий, то чоловічий) ухитряються вклинюватися, учасники яких — герої обох історій. Ось так й існують у виставі ці «дивні люди». Вони мешкають у досить незатишному, напівпорожньому просторі з залізно-iржавими стінами й загадковими дверима, що незрозуміло куди ведуть (художники Надія Бахвалова й Олег Лунєв). Й одягнуті відповідно: дами — у вишукані вечірні туалети й вушанки з вуалями, а чоловіки — у костюмах і чорних пальтах (Надія Бахвалова, Дарія Миколаєва). До того ж бадьоро виспівують популярні пісні й романси: «Сиреневый туман», «Ландыши», «Ромашки спрятались», «Вдыхая розы аромат» (хормейстер — Олександр Курій, концертмейстер — Геннадій Завгородній). Загалом, як говориться, «діагноз» очевидний: схоже на повноцінний дурдом, ще й із... привидами.

Судячи з усього, саме такою уявляється вічність режисеру Юрію Погребнічко. Згадайте убивчо-саркастичний монолог Свидригайлова (не даремно, до речі, вміщений у смисловий центр вистави) про те, що вічність нам уявляється усе більш як щось велике й абстрактне. А раптом все не так? А раптом вічність — це лише кімнатка, маленька, закопчена, як баня, а у всіх кутах — павуки?

Так ось Погребнічко уявляє все більш оптимістично, для нас втішливо. Вічність у режисера — сумбурна, але досить виразна й лише злегка спотворена проекція життя земного. Щоправда, заперечувати абсурдність і часто безглуздя останньої (у тому плані, що відповіді на запитання «навіщо?» нескінченні й абстрактні) Юрій Миколайович і не збирається. Життя як життя (що тоді, що тепер) — в міру безглузде, в міру прекрасне, і нескінченно незбагненне.

Адже на весь цей розгардіяш можна дивитися досить-таки серйозно й філософськи. На підтвердження герої часом задають мудрі запитання, наприклад, навіщо розлучатися з близькими? Хіба лише для того, щоб потім розлучитися з усіма разом? Очевидно, що ми рідко замислюємося над цією дилемою.

Або ось взяти хоча б розлучення — звичайна судова процедура розірвання шлюбу: пара казенних запитань, чергова пропозиція помиритися, монотонні аргументи на користь міцної сім’ї... І раптом виявляється, що зовсім не так просто сформулювати справжню причину сварки або намагатися максимально конкретизувати заяложені «не зійшлися характерами». Пар багато, а проблеми-то однакові. Він — як правило, або п’є, або любить іншу, вона — підбурювана мамою й прагненням «кращого життя». Цей список взаємних претензій і образ не переслухаєш! Але раптом у тих, хто розлучається, порушуючи всіляку логіку, візьми й прокинься то запізніла ніжність, то благородство, або навіть спогади про любов, що пішла...

Чогось раптом спаде на думку: якщо шлюби укладаються на небесах, то де ж вони все-таки розриваються? У банальному цивільному суді? Адже дивне місце дії можна легко й за пекло прийняти — адже дуже багато там грішників і душогубців зібралося, так ще й хор за стіною репетирує. Ну, можливо, якщо не саме пекло, то щось територіально та за значенням близьке... Якщо розібратися, то іронія тут також цілком доречна. Змилуйтесь, це ж треба так беззавітно й несамовито любити музику, щоб ще й хоровим співом так самозабутньо займатися! Розлуки, зустрічі, сварки, примирення, прощання й сльози — «все пройде, й це також», а хорова репетиція відбудеться за розкладом. І диригент, як на зло, пунктуальний і фанатичний. А чим болючіше й тужливіше на душі, тим упертіше й відчуженіше виконується чергова музична композиція під завзятий баян — так, «під сурдинку» й коротається час у небутті.

І ніби всі з таким розпорядком звиклися, нічому не дивуються. Ні блукаючій Марфі Петрівні, вбитій Свидригайловим, ні безглуздій плутанині з родами й відмінковими закінченнями, ні раптовим з’явленням персонажів Достоєвського на території Володінської п’єси. І цьому є своє пояснення. Все той самий Свидригайлов стверджував, що привиди — обривки іншого світу, які до певного часу земна людина бачити не повинна. Але як тільки порушується звичний, земний порядок в організмі, пов’язаний, наприклад, з хворобою, ось тут і починаєш помічати те, чого раніше не бачив? Отже, перехід в інший світ не миттєвий процес, а плавний і розмірений, цікавий новизною відчуттів і втішливий доказами непустоти позамежного простору.

Саме тут Погребнічко двома руками «за»! І не тільки Свидригайлівську теорію підтвердив, а ще й свою надбудував у вигляді ось такої вистави, що бентежить своєю щирістю. До того ж акторів, обмеживши рамками коротких епізодів, примусив бути ємними, лаконічними, точними, яскравими. Адже їм-то, по суті, й довелося виправдовувати таке довірче-ласкаве звертання: «Голубчики мої...»!