У журналістиці, як і в усьому, потрібен стиль і смак

Як уже повідомляв «День» (див. №№ 222, 223), минулого четверга в Iнституті журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка пройшов день «Дня», який став продовженням давньої традиції нашої газети вести активний діалог із студентами багатьох українських ВНЗ. Зустріч, як зауважила на початку свого виступу головний редактор «Дня» Лариса Iвшина, призначалася для тих, «хто хоче сформувати свій смак і стиль в журналістиці». А виховувати ці якості, як сказав у вступному слові директор Iнституту журналістики КНУ Володимир Різун, слід уже від «азів» — тобто з першого курсу. I дуже добре, коли для цього є яскравий взірець, яким Володимир Різун і вважає газету «День».

Більшість гостей на дні «Дня» в Iнституті журналістики назвали акцію знаковою, бо вона відбулась 1 грудня — в день річниці всеукраїнського референдуму про здобуття незалежності. Першокурсники інституту показали себе на достойному рівні. Студенти відзначились активністю, цікавими запитаннями (в традиційному конкурсі на найкраще запитання головному редакторові «Дня» визначилися семеро переможців!), знанням загальної політико-економічної ситуації в країні, обізнаністю в різних сферах, зокрема, й в діяльності нашої газети — йшлося про книжкові проекти «Дня», фотовиставки, резонансні матеріали. Відтак, цікавились не тільки особливостями професії, а й питаннями більш глобальними. Найцікавіші з них ми пропонуємо до вашої уваги.

Олена ДУДКА, студентка I курсу:

— Пані Ларисо, як ви гадаєте, чи є сенс Україні поспішати до різних міжнародних організацій, адже є противники цього?

— На мій погляд, все залежить від ефективності нинішньої української влади. Європейські країни в буквальному сенсі тягнуть нашу владу за вуха: роблять все можливе для того, щоб ті самі далі йшли. Євросоюз для нас — справді віддалена перспектива. Ті, хто був у Британії, Німеччині чи навіть Польщі, можуть порівняти і сказати, чи готові ми — за внутрішніми стандартами, за устроєм, за ефективністю судової гілки влади — налагодити таке, як у них, життя. Але якщо ми не будемо ставити для себе цілі, то всі розмови про те, що ми не повинні бути в ЄС, просто будуть використані, як ширма, для того, щоб нічого не робити. Той, хто нічого не робить, обов’язково сповзає в болото, навіть, якщо він декларує протилежно інше. Тому я — за активні кроки України в досягненні європейських стандартів.

— Світова практика демонструє, що навіть фінансово незалежні видання мають так званий «політичний дах». Чи є він у газети «День»?

— Я не керуюся терміном «політичний дах» і лексикою, яка з цим виразом пов’язана. Хоча вважаю, що з огляду на ті надзвичайно драматичні зміни, які відбувалися в Україні протягом останніх десятиліть, цей сленг має право на існування. Це пояснюється загальною криміналізацією лексики. Але все це можна описувати в інших термінах, говорячи про те, чи є газета приватною, чи має вона можливість провадити абсолютно незалежну політику, яким чином відбувається погодження інтересів власника та редактора. Нашу політику можна визначити по газеті. I це, очевидно, набагато важливіше, ніж слово «дах».

Леонід МЕЛЕЖИК, студент I курсу:

— Чи не означатиме наш вступ до ЄС те, що ми проміняємо конфлікт «Україна—Росія» на конфлікт «Україна—Стара Європа»?

— У книзі про Джеймса Мейса, яку ми видали, українському суспільству поставлений дуже болючий діагноз — професор говорив про Україну як про постгеноцидне суспільство. I те, що залишилося в Україні живого, потребує підтримки та певних кроків — підживлення під пекучими геополітичними вітрами. Чи маємо ми час? Велику частину цього часу ми витратили дуже нераціонально. До 1999 року це можна було ще чимось пояснювати. А тепер — дуже серйозні негативні процеси послабили нас. Україна втрачала час тоді, коли біля неї знаходилися лобісти російського істеблішменту, які казали: до СОТ — разом iз Росією, до ЄС — разом iз Росією... Але це означало тільки одне — притримати Україну за лікоть у передпокої, не дати вирватися вперед. Образ Леоніда Кучми на Заході дуже серйозно загальмував ті процеси, які мали шанс відбутися ще за його попереднього президентського періоду. Але так робиться політика: часом без нашої участі, бо ми маємо дуже слабкий політичний клас. Тому, щоб говорити про Європу, нам слід повною мірою досягти кондиції європейської країни: знову-таки з оформленням статусу чи без нього. I для нас — це момент порятунку нашої нації та її майбутнього. Європа не перекреслює нашу ідентичність. Навпаки. Самі українці на території України дуже часто нагадують підпільну організацію (йдеться, зокрема, й про мовний аспект). Внутрішня робота України повинна бути направлена на стандарти Ради Європи. Зі вступом до Ради Європи десять років тому Україна відкрила унікальні умови iз захисту людьми своїх прав. Наразі збільшується кількість українців, які захищають свої права в судах Європи. В тому числі й наша газета, нагадаю, безпрецедентно виграла справу в Євросуді.

Тамара ГУСЕЙНОВА, студентка I курсу:

— Чи згодні ви з тим, що книговидання в Україні потребує великої державної підтримки? Адже ваша газета показує приклад того, що книжки можна видавати й без підтримки влади.

— Якщо країна постає — у певному сенсі — з руїн, а держава має інструменти, то якусь частину роботи вона має взяти на себе. Тому що приватний бізнес частіше зацікавлений в тому, щоб зберегти своє добро, а не в тому, щоб просвіщати народ. Опікуватись книговидавництвом повинна держава. Водночас — це тільки частина питання. Вона має створити умови для того, щоб національний бізнес був соціально відповідальним, щоб меценати заохочувалися тощо. Однак наразі ці кроки є маловідчутними.

Катерина ЦИМБАЛЮК, I курс:

— Скільки часу потрібно Україні для того, щоб стати справжньою вільною державою?

— Про один такий шанс я уже говорила, він пройшов разом iз 1999 роком. В 2002 році на парламентських виборах у Ющенка та його команди був шанс сформувати свій парламентський список не за принципами кумівства, а за принципами професіоналізму. Вони цей шанс не використали. Наразі всі питання до влади і всі скандали всередині влади породжені абсолютною її некомпетентністю. Це не проблеми злої волі чи їх небажання працювати ефективно. Це проблема того, що вони багато чого не вміють. Звуковий шум, який панує наразі в суспільстві, не дозволяє пробитися у владу людям, які хоч якось можуть допомогти своїй країні. I кількість часу, потрібного для того, щоб Україна стала насправді вільною, залежить від обраного на майбутнє сценарію. Парламентська республіка в умовах такого хаосу нічого не вирішує. Вона поглиблює ситуацію. I тут в черговий раз можна сподіватися на диво.

Олена КИР’ЯНОВА, студентка I курсу:

— Ви вважаєте доцільним інтеграцію України в Європу. Чи не допускаєте ви такої думки, що ставлення до України там буде таким же, як і в Російській імперії, — тобто як до окраїни?

— Звичайно, але кожен сам собі вибирає роль, за якою визначає, як до нього слід ставитися. В Росії, в більшості випадків, дійсно панує зневажливе ставлення до України. Але чому ми дозволяємо, щоб iз нами так поводилися? Якщо у нас є внутрішньо конкурентні сили, які можуть себе показати, то Росія, як і будь-яка інша країна, ставитиметься до нас iз повагою. Навіть якщо не завжди це демонструватиме. РФ шукає добрих вiдносин iз тими, хто щось може. I між іншим фактор Майдану дуже вплинув на Росію. Iнша справа, що зараз вони не можуть приховати свого зловтішання. Але хіба немає для цього нових підстав? Все залежить від того, чи зможемо ми всередині власної країни бути достатньо ефективними.

Данило БIЛИК, студент I курсу:

— Я — родом із Донецька. Але мені здається, що рівень національної свідомості там (особливо у вищих навчальних закладах) — не на вельми високому рівні. Як ви гадаєте, хтось у цьому винен?

— Ті процеси, які відбуваються в суспільстві, складаються з багатьох секторів. Винна відсутність осмисленного запиту. Люди самі собі обирають, що їм читати, що їм робити, про що говорити, і з цього формуються суспільні настрої. Держава в цьому плані не застосувала державницьких інструментів. Всі елементи десовєтизації полягають у освіті, в нових книжках, фільмах, які повинні постачати центральна та місцева влади. А держава, яка віддає свій інформаційний простір під патронат іншої держави, автоматично відмовляється від самостійної політики.

Вадим КРАМАР, студент I курсу:

— Як ви гадаєте, чи не відбувається зараз свого роду «спекуляція Майданом»?

— Кожній події — своє місце. Ясна річ, що вихід народу на Майдан стане частиною історії. Але, знову таки, в певній історичній послідовності. Вияв цієї народної енергії став наслідком абсолютно безпомічного кінця правління Кучми, який не зміг в нормальний спосіб організувати вибори і передачу влади. Це — не кінець світу і не початок. Це великий фрагмент нового українського політичного процесу, який обумовлено невдачею кінця попереднього правління. I тут народ втрутився. Він вперше поставив оцінку політичному класу. I ця оцінка — двійка. Ви порушили дуже важливе питання. Зараз, як і завжди, знайдеться багато людей, готових співати осанну всім новим правителям, незалежно від того, хороші вони чи погані. Але журналісти повинні до цього ставитися спокійніше. Почуття міри, я вважаю, — найбільша філософська істина.

ВРАЖЕННЯ

Анна ПОСОЛЬСЬКА, студентка I курсу:

— Сподобалось усе. Бачите, в нас, студентів, навіть запитання збігаються чи перетинаються. Сьогодні у мене — багатий на враження день. Приємно бачити, що є такі люди, є такий настрій, який має властивість передаватися іншим. Я впевнена, що настрій нашої співрозмовниці — Лариси Олексіївни — ми переймемо і будемо далі нести його iз собою. Ми зробимо Україну такою, якою б її хотіли бачити наші прадіди, діди, і ті люди, які робили щось, але не все змогли зробити до кінця.

Олена КИР’ЯНОВА, студентка I курсу:

— Враження, як від знайомства зі старим знайомим. Тобто пані Ларису ми добре знаємо за її дітищем — газетою «День». I сьогодні було дуже приємно познайомитися з головним редактором особисто. Звісно, я й гадки не мала, що зустріч буде такою насиченою та об’ємною. Пані Лариса дала нам цінні настанови як професійні, так і особисті. I я гадаю, ми у своєму навчанні будемо прагнути до того рівня, на якому працює газета «День».

Данило БIЛИК, студент I курсу:

— Коли я приїхав до Києва, то опинився у зовсім новому середовищі. Я маю на увазі не лише територію, а, звичайно, абсолютно нове інформаційне поле. Сьогоднішня зустріч збагатила мене духовно. Саме цього я й шукаю. Це ще одна ознака нового періоду в моєму житті. Я намагаюсь шукати для себе все нові й нові джерела інформації. Ми всі люди, тому повинні порівнювати. Для того, щоб сформувати себе, як особистість, я намагаюсь більше читати. Не лише літературу, а й різні видання. «День» для мене є основним джерелом інформації та аналітики. Я багато нового дізнався та зрозумів для себе під час зустрічі.

Катерина ЦИМБАЛЮК, студентка I курсу:

— Газета «День» — одна з найкращих представникiв української преси. Особисто я ціную її не лише за якісне подання інформації, а й за дуже цікаві фотографії. А прийшла я на сьогоднішню зустріч для того, щоб познайомитись iз головним редактором. Мене цікавить думка пані Лариси щодо ситуації в країні, хотілося обговорити сучасні проблеми вітчизняної журналістики.

Дмитро БОНДАРЧУК, студент I курсу:

— Для мене дуже важливі такі зустрічі, адже журналістика — моя майбутня професія. Дізнатися більше про журналістську «кухню» — ціль, саме те, для чого я тут сьогодні. Адже говорити про серйозні речі з професіоналами дуже важливо для початківця. Я хочу стати журналістом, щоб демократія в Україні не залишилась лише міфом. Так, мабуть, це пафос, але ж сьогодні, першого грудня, я розумію, що моя мета — зробити так, щоб зусилля, які вже було докладено нашим народом, не були марними.