Українська історія та європейський досвід

23 січня відбулася інавгурація Президента України. Вона складалася з кількох частин: присяги у Верховній Раді, військових урочистостей біля Маріїнського палацу, промови Віктора Ющенка на майдані Незалежності. Далі ввечері відбувся святковий концерт у Палаці «Україна» і пройшов світських бал в Українському домі. Церемонію транслювали вітчизняні телеканали. За нею мали змогу спостерігати в багатьох країнах. Наша держава була представлена достойно. Головний режисер дійства — Василь ВОВКУН. «День» звернувся до нього із кількома запитаннями.

— Пане Василю, що лягло в основу концепції інавгурації? На чому був зроблений акцент?

— Я б назвав кілька важливих факторів у процесі підготовки до інавгурації. Перший — це особистість самого Президента, для якого українська культура є органічною. Ще у 2002 році разом з Віктором Андрійовичем їздив у виборчому турі «Нашої України» до Верховної Ради. Під час цих президентських виборів я був координатором культурно-мистецької програми. Ми мали змогу спілкуватися різносторонньо.

Другий фактор — вивчення європейського досвіду. Переглядали відеоматеріали з інавгурацій президентів Чехії, Польщі, Німеччини... Проводили консультації з представниками посольств. Проте основний акцент був зроблений на українській історії — княжа доба, часи козаччини, період УНР.

І, звичайно ж, один із визначних факторів — наш народ і відведення йому важливої ролі на майдані Незалежності. Українці чекали на інавгурацію як на урочисту заключну подію, що мала стати ніби переходом від перемоги помаранчевої революції до активної повсякденної роботи. Тому основна промова Президента відбулася все-таки перед народом. Оргкомітет довго дебатував на тему, як має виглядати дійство на Майдані. Врешті-решт ми прийшли до висновку, що звучатиме Гімн. Новообраний Президент стоятиме зі своєю сім’єю, що символізуватиме усю державу. І на завершення пролунає пісня Тараса Петриненка «Україна», що стала символом ще з перших фестивалів «Червона рута».

— Інавгурація часом була схожа на монархічну коронацію...

— Я б сказав, на Майдані — на грецький амфітеатр. Тільки сам Майдан з архітектурного погляду, на жаль, дуже складно скомпонований. Однак ми намагалися його архітектоніку використати максимально.

У Верховній Раді все відбувалося за протоколом, жодних інших рішень не розглядалося. Важливо було, щоб ця частина свята не здалася надто офіційною. Тому свідомо додали певні деталі — ліцеїсти у білих костюмах, офіцери з державними символами влади. Крім Гімну виконувалися «Боже великий, єдиний», марш. Військова церемонія біля Маріїнського палацу відпрацьована на попередніх інавгураціях, через те у неї втручань було найменше. Репертуар концерту в Палаці «Україна» ми свідомо склали з української академічної музики, завершуючи його «Одою радості» Бетховена, що лягла в основу Гімну Євросоюзу. Власне, на заходах такого рівня будь-де в Європі звучить національна музична спадщина. Бал в Українському домі — мій авторський проект, який підтримали приватні компанії. На ньому зібралася українська політична, бізнесова, культурна еліта, а також гості з-за кордону. Чекали 800 осіб, прийшли — 1800... Це, звичайно, створило певні проблеми, які довелося вирішувати на місці. Приємно було бачити Ліну Костенко з донькою Оксаною Пахльовською.

Для оформлення інтер’єру взяли експонати з Музею помаранчевої революції Києво-Могилянської академії і відтворили міні-Майдан з такою ж сценою Свободи. А на другому поверсі виставлялася експозиція із 300-т фотографій тих незабутніх вирішальних подій кінця листопада — початку грудня. Демонструвалися також відеоматеріали. І десь це товариство у своїй масовості нагадувало тодішній майдан Незалежності.

Ще перед другим туром виборів у мене була ідея якусь адміністративну будівлю обгорнути в помаранчеве полотнище. Її назвали божевільною. Тепер довелося задум втілити в зовнішньому оформлені Українського дому. Це означало, що в головні кабінети держави заходить нова влада, чий колір — помаранчевий. Потім багато людей говорили, що саме так зрозуміли моє бачення.

І, нарешті, благословення у Софії Київській. Мені здається, що не можна було оминути цього місця, яке залишилося нам ще з епохи правління Ярослава Мудрого. У часи найбільших лихоліть Оранта оберігала Україну.

Формат — дещо інший, як під час інавгурації Леоніда Кучми. Запрошені глави та представники тільки християнських церков. Дзвонили дзвони та звучали духовні пісні у виконанні трьох хорів. Програма була короткою.

— Скільки днів ви мали на підготовку?

— На перше засідання оргкомітету мене запросили 8 січня і сказали, що все треба підготувати за десять днів. До 18 січня концептуально ми були готові. У якісь мірі були готові і практично. Скажу відверто, коли всі переживали, що проведення церемонії затягується, десь внутрішньо я радів — кожен день давав можливість краще підготуватися. Досі я провів понад 250 акцій. Але ця була особлива для мене як режисера і громадянина. Понад усе хотілося, щоб Україна виглядала перед світом як велика країна з багатовіковою історією та культурою!

— Для нас, глядачів, все виглядало бездоганно. А вам? Що давалося найважче?

— Скажу так: глобальних помилок не було. Але я люблю нюанси. Чомусь вважається, що треба працювати великими мазками, однак на емоційному підсвідомому рівні можна й треба грати на деталях. З нюансами, може, не все вдалося.

А найважче було спілкуватися в оргкомітеті. Багато політиків думали, що вони про культуру та мистецтво знають все достеменно. На балу вже вони тиснули мені руки й казали: «Дякуємо!»

— Пане Василю, ви показали новий взірець проведення державних заходів. Оскільки зараз спостерігається великий інтерес до України, які митці й яких жанрів, на ваш погляд, можуть гідно представити нашу країну за кордоном на тих же днях української культури, наприклад?

— Це й раніше робилося, але не на державному рівні, а на приватних зв’язках. Я проводив дні української культури у багатьох країнах. Пригадую, у 2000 році в Берліні хору «Київ» за концертну програму «Тисяча років української духовної музики» аплодували стоячи сорок хвилин! На ретроспективі фільмів Олександра Довженка завжди переповнений зал! Зараз готуюся до виставки «Експо 2005», що відбудеться в Японії. Японці просять привезти українських гончарів, ткаль, керамістів, вишивальниць...

Національний симфонічний оркестр України під диригуванням Володимира Сіренка щойно повернувся з турне по Іспанії та Італії. Соліста Національної опери Дмитра Попова запрошує Метрополітен-опера, а солістка Оксана Дика вже має контракт на лютий на виступи у Франції. Всі вони — учасники концерту в Палаці «Україна».

— А рок-, поп-музиканти?

— Вже можуть. Власне, Руслана це довела. Особливо «ВВ», «Океан Ельзи». «Гайдамаки» часто гастролюють Німеччиною та Чехією. У найближчому зарубіжжі популярні «ТНМК», «Тартак».

— Яка роль у популяризації української культури відведена таким державним структурам, як «Укрконцерт»?

— Зараз існують три державні структури, які тісно працюють з Міністерством культури. Це — «Арт-Україна», що робить зарубіжні проекти; «Україна мистецька», художнім керівником якої я є, і, власне, «Укрконцерт». Не тільки ці агенції, а й усе Міністерство потребують реорганізації. Потрібно виробити взагалі нову політику. Треба терміново доопрацьовувати концепцію розвитку української культури, про яку починав говорити ще Іван Дзюба як міністр. Очевидно, вона має бути в тісному зв’язку із концепцією захисту українського інформаційного простору. Надзвичайно важливо, щоб національна культура не фінансувалася за залишковим принципом, як це було.