Українська колекція
ТАРАС ПЕТРИНЕНКО
Тараса, як колись діда Панаса з УТ-1, знають усі. «Жива легенда» за номінацією «Таврійських Ігор» має відповідний калібр і колорит. Тарас написав найбільший (після івасюківської «Червоної рути») український хіт — пісню «Україна». Яку чули всі, а половина точно знає слова. Тарас як артист — живе уособлення українського універсуму. Найточнійший архетип нації із усіх можливих архетипів. Уявіть на його кучерях солом’яного бриля, люльку в бороді, полотняну сорочку, підперезану шкіряним паском… Йому до лиця навіть черевце, яким легенько трусить, походжаючи по сцені. Стороннє око, напевно, сприйматиме постать Тараса як такого собі гуру — мудрого й досконалого. Хто скаже, що в душі цієї людини йде війна — з суспільством і з самим собою? Що він один з найбільш незаспокоєних і незаангажованих артистів? Він — сам по собі. Незалежний і мудрий.
…Якось Тарас нарікав на відсутність української танцювальної музики. Нині маємо вдосталь танцювалки і адептів денсу в електронних мас-медіа. Маємо навіть перекос. Жанровий перекос в бік бездумного техно. Тараса засмучує те, що вимивається з пісні душа й зміст. Зараз мало йдеться про пісню як мистецтво. Совкова хвороба тотально-масового мавпування не відпускає нас. Тарас занепокоєний відсутністю чогось дійсно глобального — музики, непідвладної часовим моментам, скороминучій моді: «Чомусь і Стінг і Елтон Джон завжди в моді. Їм непотрібно обов’язково потрапити в струю…»
Здавалося б — хто-хто, а Тарас міг-би спокійно видавати по альбомчику щороку, однак його продукція майже відсутня на аудіоринку. Подвійний альбом «Господи, помилуй нас» отримав відзнаку фестивалю «Нові зірки старого року» як кращий альбом 1994 року. З того часу — з’явився лише один альбом «Любов моя». Так, Тарас не поспішає закривати амбразуру, а спокійно «настоює» матеріал, додаючи нових фарб, нового звучання. Втім, будь-яка нова робота не примусить менеджера Петриненка робити надто активні рухи по її розкрутці, оскільки його ім’я — то ніби гарантія якості й мистецької вартості… З нетерпінням будемо чекати нового музичного доробку Тараса.
«БРАТИ ГАДЮКІНИ»
Дивно, але факт: два останні роки екс-лідер «Братів Гадюкіних» Сергій Кузьминський у вільному режимі досліджує звукові простори в якості діджея, а назва похованої легенди дрейфує сторінками преси. Дивно, але й дотепер речі «Братів» спокійнісінько фігурують у кращих двадцятках різноманітних хіт-парадів; компакт «Було не любити» (останній офіційний реліз групи) можна вільно придбати в крамницях; обидва живі-здорові екс- «Брати Гадюкіни» Ігор Мельничук та Павло Крохмальов працюють на студії в Києві. Якби ще перебрався до Києва славетний драмер «Гадів» Михайло Лундін, відновлення проекту цілковито б залежало від новітніх техно-амбіцій Сергія Кузьминського. До речі: з підозрілою регулярністю чутки про возз’єднання групи надходять зі Львова та Києва. Але то — лише чутки...
У дійсності востаннє «Брати Гадюкіни» збиралися в студії у 1995 році. Мета: перезапис і відповідно перевидання відомого й найхітовішого альбому «Гадів» «Всьо чотко!». Цей проект було здійснено, альбом розійшовся, а відтак хвиля зацікавлення до неіснуючої формації знову покотилася по Україні. І знову кумедна суміш відверто рагульського суржику навпіл із галицьким діалектом здавалася освіжаючим душем Шарко, а простіше — природним і живим шматком життя. Гострий на язик Кузя (Сергій Кузьминський) мав рідкісний хист музичного компілятора з природним ухилом. Стандарти популярних стилів від музики реггей, рок-н-ролу, ритм-блюзу до джаз-року, пересипані галицькими коломийками, так само містили здоровий заряд гумору. Усе, що робили «Брати Гадюкіни», носить яскравий відбиток абсолютно непідробного почуття гумору Сергія Кузьминського — зовні немічно-субтильного типа з нездорово-блідою шкірою, який постійно ховається за темними окулярами...
