Українське минуле «на дотик»

Маршрут Київ — Трипілля — Черкаси — Чигирин — Суботів — Холодний Яр — Київ, який цього року ввійшов до програми Літньої школи журналістики «Дня»-2011, був обраний не випадково. Так само не випадково «День» щороку без жодної допомоги ззовні докладає чимало зусиль, щоб показати студентам всі можливості, переваги та актуальність інтелектуального туризму у власній країні. Якщо минулого року маршрут пролягав через Качанівку, Сокиринці, Тростянець — родинні маєтки аристократичних сімей Чернігівщини, то місця, які відвідали учасники Літньої школи журналістики цього разу, свого часу були осердям боротьби українців за незалежність. Сьогодні очевидно, що ці складні етапи української історії потребують переосмислення. Адже якщо партизанська війна холодноярців проти більшовиків у 1920-х роках довгий час просто замовчувалася, то інформація про події національно-визвольної війни 1648—1657 років або діяльність УПА зазнала потужного пропагандистського впливу. За відсутності системної історичної освіти годі сподіватися, що нав’язані міфи можна нейтралізувати лише на шкільних уроках історії. А отже, потреба історичної самоосвіти — очевидна.

Слід зазначити, що обраний «Днем» формат інтелектуального туризму потребує зусиль не лише від екскурсоводів, а передусім від мандрівників. П’ятигодинний переїзд із Києва до Чигирина через Трипілля, Канів та Черкаси нагадував інтенсивну лекцію з історії від екскурсовода Ольги Бережної, адже маршрут пролягав місцевістю, що пам’ятає давньоруських князів, козаччину, гайдамаків, отаманів Василя Чучупаку та Чорного Ворона, яких описав у книзі «Залишенець» Василь Шкляр. Уже ця безперервність історичного процесу дає підстави Черкащині бути чи не першим номером у списку місць, обов’язкових для відвідання. А саме її дивовижні пейзажі стали прообразом всім відомої шевченкової України.

Чигиринський історико-архітектурний комплекс «Резиденція Богдана Хмельницького», відтворений у рамках програми «Золота підкова Черкащини», ще до кінця не добудований, і складно повірити, що за життя Хмельницького його палац виглядав так скромно. Відсутність достатньої кількості коштів — не виправдання для держави, коли йдеться про знакові для нації історичні будівлі. Утім, недобудована резиденція не заважає Чигирину залишатися знаковим місцем для розуміння нашого минулого. Хоча ім’я Хмельницького зазвичай пов’язують з підпорядкуванням Московії, гетьман був європейським політиком, який ще в XVII столітті, хай не надовго, але збудував державу з демократичним устроєм, до якого Європа прийшла на століття пізніше. Богдан, як розповіла екскурсовод Людмила Захарчук, попри значні можливості був доволі невибагливим у побуті, першим серед українців почав пити каву — чим не європейський тип? Саме за такими деталями ми їхали до Чигирина. А як інакше відчути в постаті гетьмана живу людину замість добре знаного всіма бронзового ідола? Відтворений храм святих Петра і Павла, залишки чигиринської фортеці на Замковій горі теж допомагають відчути дух епохи.

Неподалік Замкової гори — родинний хутір Хмельницьких Суботів. Безперечно, перлина Суботова — Іллінська церква. Попри спроби спершу турків, потім поляків і радянської влади зруйнувати храм, збудований у 1653 році коштом Хмельницького, церква вціліла. «Храм має козацьке щастя», — вважає екскурсовод Віктор Гугля, чиє вміння захоплююче вести екскурсію заслуговує окремої уваги. Підручники говорять, що саме Іллінська церква стала місцем останнього спочинку Богдана Хмельницького, та мовчать про інше: найімовірніше, що гетьман помер від отруєння. Принаймні незадовго до його смерті начальнику таємної служби Хмельницького Лавріну Капусті вдалося викрити близько десяти замахів на гетьмана, але не всі... Якщо вірити легенді та Віктору Гуглі, то останки Хмельницького не спочивають у кам’яному саркофазі, що досі знаходиться у церкві. Вони переконують, що Лаврін Капуста та Іван Богун перепоховали тіла Богдана, його сина Тимоша, а також козацький скарб, передбачаючи майбутню наругу. Де? Капуста нікому не відкрив цю таємницю. Однак існує легенда, що останній спочинок Хмельницький знайшов на Великодній горі поблизу Суботова.

Рідне село Василя Чучупаки Медведівка та дуб Максима Залізняка — останній пункт інтелектуального маршруту Черкащиною. Свого часу місцеві яри були головним осередком Коліївщини, потім холодноярського повстання, тут діяла УПА. Кількох годин у Холодному Яру недостатньо, щоб відчути потужну енергетику цього місця. Тут не можна їздити машиною, тут потрібно ходити пішки. Адже холодноярська історія — не в музеях чи палацах, а в кожній хаті, дереві. Безумовно, центром подорожі має стати Мотрин монастир, де свого часу була «штаб-квартира» отамана Чучупаки.

Подібних місць із «живою» історією в Україні — десятки. Тому такі інтелектуальні маршрути повинні бути частиною особистої програми кожного. Черкащина — лише один з її фрагментів.

ВРАЖЕННЯ

Олеся ЯРЕМЧУК, Львівський національний університет ім. І. Франка:

— Завдяки «Дню» вперше побувала на Черкащині. Чуттєве «прозріння» від перебування на цій землі назавжди залишиться в пам’яті. Після прочитання романів Василя Шкляра та Юрія Горліса-Горського в мене з’явилося шалене бажання відчути і, власне, зрозуміти історію початку ХХ століття. А переосмислити історію, «отриману» лише зі сторінок підручників, практично неможливо — зазнаємо аберацій свідомості, про які писала Ліна Костенко і через які помалу відхиляємось від системи координат, в основі якої — національна ідентичність. А може, навіть не ідентичність, а неперервність, тяглість історії. (Адже ми звикли, що з приходом нового «отамана» завжди починається, з нового рядка, нова історія).

У подорожах вагому роль відіграють деталі. Сидячи на чигиринській горі, я зі своїми колегами слухала кобзаря, що спершу нам співав автентичних українських пісень, а потім і російську «попсу» іншим на замовлення. Дивовижний синкретизм, чи не так? Це, певне, якийсь ментальний колапс, що сформувався через єдину суспільно актуальну мету — дістати грошей. Веду до того, що треба вміти відрізнити справжнє від фальшивки, адже не завжди вуйко в вишиванці, шароварах і з оселедцем — справжній кобзар. І не завжди те, що нам «фарширують» через телевізори — об’єктивна правда.

Історія — пророк навиворіт, від якого у рівній пропорції залежить наше майбутнє. Тож такими місцями, як Чигирин, Суботів, Холодний Яр подорожувати варто — хоча б заради того, аби відчути ту нефальшиву повстанську енергетику. У Холодному Ярі справді холодно від думок про гірке минуле, від якого набираєшся гідності, гордості за відчайдушну вірність борців за незалежність (чула, що жартують — «незалежуваність») на багато років наперед.

Вікторія БІЛАШ, Київський національний лінгвістичний університет:

— Місця, з якими я досі була знайома лише з підручників історії, ожили. І в цьому є особлива містика: ти переносиш ті героїчні події, які радше здавалися легендами, у дійсність, на доглянуті та відреставровані вулички Чигирина. Ця екскурсія ще раз нагадала про важливість особистої відповідальності за кожен вчинок, кожне написане слово. Сьогодні українці часто відповідають вислову «Моя хата скраю...», що означає тотальну байдужість до всього, що нас особисто не стосується. Але, як з’ясувалося під час подорожі, козаки в цей вислів вкладали кардинально протилежне значення: «Моя хата скраю, тому і мені першому обороняти свою землю». Дуже хочеться, щоб нація повернула собі отой первинний стан причетності до творення історії своєї держави! Інтелектуальні мандрівки цьому дуже сприяють.

Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»:

— «День» якось писав, що кожен українець хоч раз у своєму житті повинен побувати в Чигирині. Це просте правило допомогло б краще зрозуміти себе. Цікаво, що Богдана Хмельницького в Україні завжди сприймали і сприймають як до певної міри казкового персонажа, який ходив у переможні військові походи. Практично ніхто нічого не знає про його людські цінності, захоплення, повсякденне життя, кохання, особисті думки, розчарування. А це не що інше, як наша історія, яка останнім часом перетворилася на суху подачу дат. Хто б міг подумати, що зовсім не Максим Залізняк посадив дуб Максима Залізняка, а усипальниця Богдана Хмельницького — зовсім і не усипальниця. Проте завдяки таким історичним парадоксам українці відкривають себе знову й знову. Історія вкотре прагне переконати, що ми занадто цікава нація, аби виконувати чиїсь правила, тому що маємо свої, — щоправда, ще не до кінця осмислені й вивчені. Приємно і трохи незвично було ходити тими місцями, де розвивалися ідеї нашої незалежності. І хоча більшість будівель і пам’яток того часу не збереглися, проте ніколи не зруйнується їхній дух, енергія самого краю. Після такої мандрівки розумієш, що газета «День», яка її організувала, має рацію. Думаю, метою був не лише Чигирин (хоча і він зокрема): кожен українець хоч раз у своєму житті повинен пройти основними стежками своїх предків.

Катерина МЕЛЬНИК, Національний університет «Острозька академія»:

— Черкащина для мене стала точкою відліку, з якої потрібно почати переосмислювати історію власного народу. Спілкування з екскурсоводами в Чигирині, Суботові допомогло нам зрозуміти, скільки зусиль було докладено, щоб реконструювати ці скарби, залишені нам часом у спадок. Водночас у цих невеликих містечках відчувався гострий присмак модернізації, надлишку нерозумного втручання в автентичну історичну атмосферу. Неприємно вражає, що тисячолітній дуб Максима Залізняка зараз охороняється... від туристів, які не завжди належно поводять себе поруч із деревом. Скільки ще ми муситимемо оберігати історію від дилетантів? По завершенні подорожі Черкащиною я зрозуміла, що один день вивчення своєї країни «на дотик» може замінити роки, проведені над книгами.

Олександр КУПРІЄНКО, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:

— Потрапивши вперше в місця, де відбувалися знакові події становлення Української державності, я до кінця зрозумів, що мають на увазі, коли говорять: «неякісна середня освіта». Не пам’ятаю, щоб хоча б раз у житті під впливом отриманої у школі інформації про ці пам’ятні місця я би проявив ініціативу відвідати їх. А коли прочитав книжки «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського і «Залишенець» Василя Шкляра — виникло вкрай сильне бажання пройти бодай пару кроків по землі, де ходили і брати Чучупаки, і Чорний Ворон, і Данило Терпило (отаман Зелений). Тому, напевно, враження від поїздки ніщо не могло зіпсувати. Збентежило трохи тільки те, що всюди на території та околицях Холодного Яру — величезна кількість покинутих будинків. Але зумів підняти настрій екскурсовод пан Богдан, зауваживши, що зараз молоді сім’ї заселяють потроху район і вже одинадцятеро немовлят побачили світ у Холодному Ярі та на батьківщині Василя Чучупаки — у селі Медведівка.

Христина БОНДАРЄВА, Львівський національний університет ім. І. Франка:

— Кажуть, щоб не наступати на ті ж самі граблі у власній історії, треба вміти озиратися назад та робити правильні висновки. У XVII столітті ми мали державу, яку сучасники називають чи не ідеальним варіантом устрою для України. Про це ми пам’ятаємо ще зі шкільної програми. Прикласти б історію до практики — мали б ідеального керівника країни, у пошуках якого постійно перебуваємо. Павло Лепський писав про Богдана Хмельницького: «Це людина нелукава, спокійна, мовчазна, не цурається людей, особисто керує усіма справами, скромний до їжі та питва, кожен, хто на нього подивиться, гляне йому в очі, скаже: ось він, цей Хміль, чия слава прокотилася по всьому світу». І Холодний Яр — яскравий приклад тяглості українського державотворення. Після козаків тут боролися гайдамаки, які тримали в страху всю Польщу. Вони майже вибороли бажане. Але сталося те, що так часто траплялося в нашій історії, — відсутність союзників у визвольній справі та міць загарбників. Через десятки років тут панувала Холодноярська військова організація, яка дотримувалася постулатів УНР та завдяки якій радянська влада не змогла поширити свій вплив тут аж до 1921 року. У 40-х роках ХХ століття в Холодному Ярі діяли загони партизанів і воїнів УПА. Усі ці події досі є підставою для суспільних дискусій. Але насправді не все так багатозначно. Висновок можна зробити єдиний: і козаки, і гайдамаки, і холодноярці, і ті, хто боролися з окупантами, — усі прагнули становлення не залежної ні від кого держави.

Ярослава ТИМОЩУК, Львівський національний університет ім. І. Франка:

— На Черкащині я побувала вперше. Тепер достеменно знаю: український патріотизм не є прерогативою радикально налаштованих галичан. Перебування в Чигирині, Суботові, Холодному Ярі змушувало щоразу пригадувати слова поета, що тут творив: «Ніхто не перекреслить мій народ...» Нинішня ситуація в країні не вимагає від нас смертельних подвигів, але потребує від кожного титанічних зусиль, спрямованих на розуміння та переосмислення. Один з методів — інтелектуальний туризм. До речі, і було б добре, щоб ним перейнялися також ті, від кого сьогодні особливо залежить майбутнє країни, адже поки що вони надають перевагу закордонній екзотиці...